Розділ 6. «За зачиненими дверима»

У лікарні було безліч місць, де можна чекати, і за роки роботи я вивчила їх так, як вивчають керунки маршруток у рідному місті: знала, де сидіти незручно, де довго, а де нема на що спертися.

Пластиковий стілець під операційною, який завжди трохи хитається на лівій задній ніжці. Підвіконня в кінці коридору, де можна посидіти п'ять хвилин, якщо Наталя Петрівна не бачить. А вона, звісно, бачить, просто робить вигляд, що ні, бо має якесь власне уявлення про справедливість. Кімната персоналу з чашкою чаю, який холоне швидше, ніж устигаєш зробити другий ковток. І двері лікарського кабінету, біля яких люди завмирають і вдивляються в кожного, хто виходить, ніби за виразом обличчя можна вгадати новину раніше, ніж лікар розкриє рота.

Я бачила сотні таких людей.

Одні міряли коридор кроками від стіни до стіни, наче могли вийти з ситуації пішки. Інші обдзвонювали родичів по черзі й кожному повторювали однакові слова однаковим голосом, і десь на п'ятому дзвінку я вже знала їх напам'ять. Хтось молився. Хтось сварився з лікарями, бо сваритися легше, ніж боятися. А хтось сидів зовсім нерухомо й дивився в одну точку, і біля таких я зазвичай затримувалася довше.

Я завжди думала, що знаю, як виглядає очікування.

Виявилося, зовсім ні.

Коли чекає хтось інший, усе напрочуд зрозуміло. Треба принести води. Посадити людину. Сказати, що лікар вийде, щойно зможе, і попросити не накручувати себе. Іноді, якщо бачиш, що це доречно, навіть торкнутися плеча. Я робила це стільки разів, що руки діяли самі, без участі голови. А тепер за дверима лежав мій чоловік, і всі ці правильні, відпрацьовані слова раптом розсипалися на звуки, які нічого не означають.

Я сиділа й дивилася на власні руки.

Крові на них уже не було. Оля змусила мене вимити їх майже одразу: сама відкрила кран, бо я стояла перед умивальником і не могла згадати, в який бік повертається ручка. Мене, яка мила руки перед операціями сотні разів, перемогла ручка крана. Вода спершу була рожева, потім прозора. Я двічі намилила долоні, ретельно витерла їх паперовим рушником і все одно продовжувала бачити кров.

Тарасову кров.

— Кріс.

Я підняла голову. Оля стояла переді мною з двома пластиковими стаканчиками й мала такий вигляд, ніби сама не до кінця розуміє, що з ними робити.

— Я не хочу кави.

— Це чай.

— Тоді я не хочу чаю.

— Чудово.

Вона сіла поруч і поставила один стаканчик біля моєї ноги, дуже обережно, наче на мінне поле.

— Навіщо ти його принесла?

— Щоб він стояв тут і дратував тебе.

— І це допомагає?

— Я читала, що роздратування теж емоція, а емоції зараз корисні.

— Де ти це читала?

— Ніде. Я імпровізую. У мене чоловіка ще не підстрелювали.

Я різко вдихнула.

Оля заплющила очі й так і сиділа секунду, ніби сподівалася, що за цей час фраза встигне кудись подітися.

— Господи. Кріс, вибач. Я не…

— Нічого.

— Це було жахливо.

— Трохи.

— Я можу піти й повернутися через п'ять хвилин іншою людиною.

І я раптом засміялася.

Один короткий звук, зовсім недоречний у цьому коридорі, де пахло хлоркою й чужою бідою. Якась літня жінка в кінці ряду обернулася й подивилася на мене так, як дивляться на людей, які сміються на похоронах. І відразу після сміху мені захотілося плакати, так швидко й так несправедливо, що я стиснула зуби й уп'ялася очима в підлогу.

Оля мовчки взяла мене за руку.

Саме за це я її любила. Вона могла говорити без упину сорок хвилин про Дениса, квартиру, чужий манікюр чи жінку в маршрутці, яка всю дорогу голосно розповідала комусь по телефону про свій тиск, і жодна з цих історій не здавалася зайвою. Але коли слова справді ставали зайвими, Оля якимось дивом це відчувала. Вона вмикала тишу так само природно, як інші вмикають світло.

— Він сказав мені не їхати додому, — прошепотіла я.

Її пальці трохи сильніше стиснули мої.

— Я чула.

— Чому?

— Не знаю.

— Він ледве говорив, Олю. Ледь очі тримав розплющеними. І це було перше, про що він подумав. Не «мені боляче», не «дзвони комусь». Не їдь додому.

Оля не відповіла. Я повернула голову до дверей операційної, вузьких, з матовою смугою скла, за якою ніколи нічого не видно, хоч би скільки в неї вдивлявся.

— Що такого може бути в нашій квартирі?

— Може, він боявся, що там хтось є.

Я подивилася на неї.

— Дякую.

— Що?

— Тепер мені значно спокійніше.

— Вибач.

— Перестань вибачатися.

— Добре.