Розділ 5. «Не їдь додому»

Оля запізнилася на роботу на сім хвилин і принесла із собою круасани. За чотири роки спільних змін я вже добре знала: якщо Оля приносить їжу без причини, то причина точно є, і найчастіше вона має ім'я Денис.

— Бери, — сказала вона й поклала переді мною паперовий пакет, наче складала на стіл речовий доказ.

Я зазирнула всередину, вдихнула запах ще теплого тіста й підозріло примружилася.

— Це хабар?

— Це сніданок.

— Ти ніколи не купуєш мені сніданок.

— Я добра людина.

— Ти вчора назвала пацієнта з восьмої палати карою за гріхи.

— Він шість разів кликав мене, щоб поправити подушку.

— У нього рука в гіпсі, Олю.

— Друга працює.

Я витягнула круасан і подивилася на неї поверх пакета, поки вона робила вигляд, що дуже зайнята замком на шафці.

— Що сталося?

Оля зняла куртку й почала складати її з тією надмірною акуратністю, яка завжди видавала її краще за будь-які слова: рукав до рукава, комір рівно, ще раз розгладити.

— Нічого.

— Ага.

— Абсолютно нічого.

— Тоді другий круасан теж мій.

Вона різко обернулася, і в її погляді з'явилося те, що зазвичай бачать лише люди, які намагаються відібрати в неї останній шматок піци.

— Навіть не думай. Він із шоколадом.

— Отже, проблема серйозна.

Оля зачинила шафку трохи гучніше, ніж було потрібно, і кілька секунд мовчала, підбираючи слова.

— Ми з Денисом учора знову говорили про квартиру.

Я перестала розгортати серветку.

— І?

— І не посварилися.

— Це ж добре.

— От саме це мене й лякає.

Я довго дивилася на неї, чекаючи, що вона засміється й скаже, що жартує, але вона не засміялася.

— Ти зараз скаржишся, що ви не посварилися?

— Ні. Я скаржуся, що ми сіли за стіл, відкрили таблицю й спокійно, як двоє дорослих людей, порахували внески, кредит, відсотки, комуналку, ремонт і навіть приблизну вартість кухні.

— Звучить страшно.

— Кріс.

— Мовчу.

Вона сперлася стегном об шафку й склала руки на грудях.

— Денис сам запропонував оформити квартиру на нас обох, відповідно до внесків. Без погроз, без закочування очей і без «а може, ти просто попросиш у мами».

— Точно Денис?

Оля нарешті усміхнулася.

— Ідіотка.

— Зате ти вже не виглядаєш так, ніби збираєшся його задушити.

Усмішка зникла так само швидко, як з'явилася.

— А потім я запитала, що буде далі.

— З квартирою?

— З нами.

Я відклала круасан, бо раптом зрозуміла, що розмова тільки тепер дійшла до головного.

— І що він сказав?

Оля стиснула губи.

— Що не зрозумів запитання.

— Чоловіки іноді справді не розуміють запитань.

— Кріс, ми шість років разом. Шість років, ти чуєш? Ми живемо в одній квартирі, у нас собака, тепер буде ще й спільна нерухомість, якщо ми, звісно, не повбиваємо одне одного до підписання договору. І я раптом зрозуміла, що не знаю, чи Денис узагалі хоче колись на мені одружитися.

Я хотіла сказати щось заспокійливе, але передумала, бо минулого разу вже казала їй, що краще дізнатися правду зараз. Тепер ця правда стояла десь за одним простим запитанням, яке Денис чи то справді не зрозумів, чи то дуже добре зрозумів і вирішив не відповідати.

— Запитай прямо, — сказала я.

Оля подивилася на мене з недовірою.

— Отак просто?

— «Денисе, ти хочеш на мені одружитися?» Чотири слова, якщо не рахувати імені.

— Я тебе ненавиджу.

— Зате зрозуміло.

— А якщо він скаже «ні»?

Я знизала плечима.

— Тоді принаймні знатимеш.

— Чудова порада від жінки, яка вже два дні свариться з чоловіком через вечерю.

— Ми не сваримося два дні.

— Учора ти казала, що Тарас знову затримався.

— Це не сварка.

— А що це тоді?

— Шлюб.

Оля фиркнула.

— Чудова реклама.

Я хотіла відповісти, але двері роздягальні відчинилися, і всередину зайшла Наталя Петрівна.

Сьогодні вона була незвично гарна, хоча не так, щоб це впадало в око одразу, наче нова зачіска чи яскравий макіяж. Просто замість звичного тугого пучка її волосся було зібране нижче й м'якше, на губах залишився ледь помітний слід помади, а у вухах блищали маленькі сережки, яких я раніше на ній не бачила.

Оля теж помітила.

— О-о-о.

Наталя Петрівна зупинилася на порозі.

— Що?

— Нічого.

— Олю.

— Ви гарна.

— Я вчора теж була гарна.

— Учора Ви були старшою медсестрою, а сьогодні Ви жінка із секретом.

Наталя Петрівна закотила очі й зітхнула так, ніби просила небеса про допомогу.

— Господи, дай мені терпіння.

— Андрій машину забрав? — запитала я.

Вона подивилася на мене, і куточки її губ несподівано піднялися.

— Забрав.

— І?

— І ми вчора ходили вечеряти.

Оля плеснула долонями так голосно, що аж підстрибнула сама.

— Я знала!

— Тихіше ти, на весь корпус чути буде.

— Куди ходили?

— У ресторан.

— Він сам запропонував?

Наталя Петрівна повісила сумку в шафку й тільки тоді відповіла.

— Ні. Я.

Оля на секунду замовкла, що траплялося з нею дуже рідко.

— І як усе минуло?

— Спочатку жахливо.

Я засміялася.

— Чому?

— Бо ми сіли за столик, відкрили меню, і Андрій одразу запитав, чи я оплатила малому англійську.

Оля застогнала.

— Романтика померла, не встигнувши народитися.

— Я теж так подумала. Тож я запитала, чи може він хоча б годину не говорити про дітей.

— Образився?

— Здивувався.

Наталя Петрівна зачинила шафку й на мить притихла, дивлячись кудись повз нас.

— А потім сказав, що не знає, про що зі мною говорити.

Цього разу ніхто не пожартував.

— Після чотирнадцяти років? — тихо запитала Оля.