Розділ 4. «Тарас Вікторович»

У переговорній кімнаті на дванадцятому поверсі не було нічого зайвого: довгий стіл, вісім крісел, вода в пляшках без етикеток і вікно на всю стіну, за яким місто виглядало занадто спокійним для того, що відбувалося всередині.

Тарас не був високим, але це помічали хіба до тієї миті, поки він не починав говорити. У ньому не було показної владності, він не намагався займати більше простору, ніж займав насправді, і майже ніколи не підвищував голосу. Та варто було йому спокійно вимовити кілька речень, як розмова мимоволі починала підлаштовуватися під його темп.

— Ми не підпишемо це в такому вигляді, — сказав він.

І в переговорній стало тихо.

Навпроти сиділи троє: власник будівельної компанії, його заступник і адвокат, якого компанія найняла спеціально для цієї угоди. Молодий, самовпевнений, зі щойно роздрукованим примірником договору, в якому, як йому здавалося, не було жодної слабкої точки.

— Пункт сьомий стандартний, — сказав молодий адвокат. — Так працює весь ринок.

Тарас навіть не підняв очей від паперу.

— Пункт сьомий перекладає весь ризик прострочення на мого клієнта й одночасно звільняє вашу компанію від відповідальності за власні затримки. Це не стандарт. Це помилка, яку хтось дуже сподівався, що ніхто не прочитає уважно.

Власник компанії, чоловік років шістдесяти, звик, що люди в цьому кабінеті або погоджуються, або йдуть ні з чим. Він нахилився вперед.

— Пане Тарасе, ви ж розумієте, з ким маєте справу.

— Розумію, — відповів Тарас. — Саме тому я тут, а не мій молодший колега.

Він не посміхнувся, коли це казав. І саме відсутність посмішки подіяла сильніше за будь-яку погрозу.

За шість років практики Тарас навчився одного: людей, які звикли, що їх бояться, найбільше бентежить той, хто просто не грає в цю гру.

Перемовини тривали ще сорок хвилин.

Пункт сьомий переписали. Пункт дванадцятий теж. Коли власник компанії нарешті потиснув йому руку, уже не тому, що хотів, а тому, що іншого виходу не залишилося, молодий адвокат ще довго дивився на Тараса так, ніби намагався зрозуміти, що саме щойно сталося.

— Ви завжди так спокійні? — не втримався він, коли інші вже виходили.

— Я завжди намагаюся бути підготовленим краще за того, хто сидить навпроти. Спокій — просто наслідок.

У коридорі його чекала Ліна, помічниця, з планшетом і графіком на решту дня, розписаним по хвилинах.

— Наталя Іванівна питала, чи будете на нараді партнерів о третій.

— Буду.

— І ще, — вона трохи стишила голос, хоча в коридорі більше нікого не було. — Вам дзвонили. Двічі. Не представилися.

— Номер невідомий?

— Невідомий.

Тарас кивнув, наче це була звичайна деталь у списку справ, і нічого не сказав.

Ліна звикла, що коли він так киває, розпитувати далі немає сенсу.

У власному кабінеті він на мить дозволив собі те, чого ніколи не робив при клієнтах: сів, зняв піджак і кілька секунд просто дивився у вікно.

Телефон лежав на столі.

Два пропущені дзвінки з невідомого номера.

Тарас подивився на них, але не передзвонив.

Удома цей чоловік крав ковдру, забував купити молоко, хропів і заперечував це навіть за наявності аудіодоказів, залишав мокрий рушник там, де не треба, і програвав дружині суперечки, хоча професійно заробляв саме тим, що вмів сперечатися.

Тут усе було інакше.

Тут його називали на ім’я по батькові навіть люди, старші за нього на двадцять років. Тут він знав, коли говорити, коли мовчати і коли поставити одне запитання, після якого співрозмовник сам скаже більше, ніж збирався.

Тут Тарас Вікторович майже завжди знав, що робити.

У двері постукали.

Ліна зазирнула до кабінету.

— Тарасе Вікторовичу, до вас людина. Каже, що від пана Градова.

Тарас не поворухнувся.

— Не записаний.

— Знаю. Він так і сказав: не записаний, але справа не терпить розкладу.

Тарас Вікторович подивився на годинник. До наради партнерів залишалося сорок хвилин.

Достатньо.

— Впусти.

Чоловік, що зайшов, був у дорогому костюмі, який сидів на ньому трохи затісно. З тих людей, чия робота полягає не в тому, щоб домовлятися, а в тому, щоб передавати слова інших так, ніби вони власні.

Він не сів, поки Тарас жестом не вказав на крісло.

— Пан Градов високо цінує вашу репутацію, — почав гість без зайвих вступів. — Він хоче, щоб саме ви вели його справу. Особисто.

— Яку саме справу?

— Ту, що зараз готується. Ви знаєте, про яку йдеться.

— Я знаю, про яку йдеться, — сказав Тарас рівно. — І саме тому відповідь — ні.

Гість трохи посміхнувся, ніби очікував на це і навіть не образився.

— Пан Градов просив передати, що умови можна обговорити. Гонорар не буде проблемою.

— Питання не в гонорарі.

— А в чому?

Тарас склав руки на столі. У цьому жесті не було нічого агресивного.

— Вашому роботодавцю потрібен не адвокат.

Посмішка чоловіка стала трохи менш помітною.

— І хто ж йому потрібен?

— Людина, яка поставить своє ім’я під рішеннями, до яких не хоче мати стосунку ніхто інший.

— Сильне формулювання.

— Зате точне.

— Ви навіть не вислухали пропозицію.

— Я ознайомився з нею раніше.

— І?

Тарас подивився на чоловіка навпроти.

— Я не приховуватиму документи, не переконуватиму людей забути те, що вони бачили, і не використовуватиму юридичну практику для того, щоб зробити незаконне схожим на законне.

У кабінеті стало тихо.

Гість більше не посміхався.

— Ви досить категоричні, Тарасе Вікторовичу.

— У деяких питаннях це корисна риса.

— Пан Градов не звик чути «ні».

— Тоді це буде для нього корисний досвід.

Тарас підвівся, показуючи, що розмова закінчена.

— Передайте панові Градову подяку за довіру і мою відмову. Гарного дня.