Розділ 3. «Між вечерею і мовчанням»

Я написала, що їду додому, й дорогою зайшла до магазину. Купила помідори, сир, макарони та молоко, бо вже знала: якщо чоловік написав «куплю», це ще не означає, що молоко матеріалізується в холодильнику.

Удома я переодягнулася, поставила воду на плиту й відкрила вікно. Надворі починався дощ. Із сусіднього двору долинали голоси дітей, а десь поверхом вище хтось пересував меблі.

Я спробувала згадати, чи ми з Тарасом домовлялися сьогодні про щось, окрім вечері.

Ні. Нічого особливого.

Саме тому я й не розуміла, чому мене так дратувало його запізнення.

О сьомій десять він нарешті подзвонив.

— Кріс, вибач. Я тільки звільнився.

— Ти їдеш?

— Так. Але мені ще треба заїхати в одне місце.

Я вимкнула плиту.

— Куди?

— По роботі.

— Зрозуміло.

— Я ненадовго.

— Тарасе, я вже приготувала вечерю.

— Я ж написав, щоб ти не чекала.

Він сказав це без роздратування. Просто констатував факт. І саме тому мені стало ще прикріше.

— Так, написав.

— Кріс, я зараз не можу довго говорити.

На задньому плані хтось назвав його на ім’я. Тарас відповів тій людині, прикривши слухавку, а потім знову звернувся до мене:

— Я передзвоню, добре?

— Не треба. Приїдеш, поговоримо.

Я завершила дзвінок і подивилася на дві тарілки, які вже поставила на стіл.

Потім прибрала одну.

Не тому, що вирішила покарати його вечерею. Просто макарони холонули, а я була голодна.

***

Тарас повернувся майже о дев’ятій.

Я сиділа на дивані з ноутбуком на колінах і дивилася серіал, у якому головна героїня вже третю серію не могла зрозуміти, що її чоловік їй бреше. Мені хотілося вимкнути телевізор і сказати їй, що достатньо просто поставити запитання.

Коли в замку повернувся ключ, я поставила серіал на паузу.

— Привіт, — сказав Тарас із коридору.

— Привіт.

Він зайшов на кухню, поставив на стіл пакет і почав знімати піджак.

— Я купив молоко.

Я глянула на пакет.

— Я теж.

Тарас дістав із пакета дві пляшки.

— Тепер у нас багато молока.

— Дуже добре.

Він подивився на мене уважніше.

— Ти злишся?

— А ти як думаєш?

— Думаю, що так.

— Тоді навіщо питаєш?

Він повісив піджак на спинку стільця й потер обличчя долонями. Виглядав утомленим. Під очима залягли тіні, а волосся, яке вранці було акуратно вкладене, тепер стирчало над чолом.

— Кріс, у мене був складний день.

— У мене теж.

— Я не казав, що в тебе був легкий.

— Ти взагалі не запитав, який він у мене був.

Тарас замовк.

Я не збиралася цього говорити. Принаймні не так. Хотіла спокійно запитати, що сталося, чому він не міг попередити раніше, і домовитися, що наступного разу ми просто не плануватимемо спільну вечерю, якщо він не впевнений у часі.

Але замість цього стояла посеред кухні й відчувала, як за день у мені назбиралося значно більше образи, ніж заслуговували дві пляшки молока.

— Як минув твій день? — запитав Тарас.

Я засміялася без жодної радості.

— Тепер уже не треба.

— Ти щойно сказала, що я не запитав.

— Я хотіла, щоб тобі було цікаво, а не щоб ти виконав прохання.

— Мені цікаво.

— Тарасе, ти прийшов додому й перше, що сказав, це що купив молоко.

— Бо ти просила його купити.

— Справа не в молоці!

Він відсунув стілець і сів.

— Я вже зрозумів.

— Ні, не зрозумів.

— Тоді поясни.

Я подивилася на нього. На чоловіка, який ще вранці обіймав мене біля кавомашини й сперечався, чи має право дружина записувати його хропіння. Тепер він сидів навпроти, втомлений і роздратований, і між нами раптом не знаходилося жодного жарту, який міг би зробити розмову легшою.

— Мені не потрібна твоя присутність удома за розкладом, — сказала я тихіше. — Але я хочу розуміти, коли ти будеш. І хочу, щоб ти іноді сам хотів повечеряти зі мною.

— Я хочу.

— Тоді чому я про це дізнаюся тільки зараз?

Тарас провів рукою по волоссю.

— Тому що сьогодні я не міг піти раніше.

— Через роботу?

— Так.

— І ти не можеш сказати нічого більше?

Він підвів очі.

— Що саме ти хочеш знати?

— Хоча б чому ти затримався на дві години після того, як сказав, що звільнився.

— Я мав зустріч.

— Із клієнтом?

— Не зовсім.

Мене зачепили ці два слова.

— Що означає «не зовсім»?

— Кріс, це робочі питання. Я не можу розповідати тобі все, що обговорюю з людьми.

— Я й не прошу розповідати мені чужі секрети.

— Тоді про що ми сперечаємося?

Я відчула, як знову починаю злитися.

— Про те, що ти міг написати: «Я повернуся о дев’ятій». І я б не готувала вечерю на двох.

— Я не знав, що повернуся о дев’ятій.

— Тоді міг написати, що не знаєш.

— Я це й написав удень.

— А ввечері сказав, що їдеш додому!

Тарас відкинувся на спинку стільця.

— Добре. Я мав попередити. Вибач.

Він говорив щиро. Я це чула. Але в його голосі вже з’явилася втома від самої розмови, і мені не хотілося приймати вибачення лише для того, щоб ми нарешті замовкли.

— Я не хочу щоразу сваритися через одне й те саме, — сказала я.

— Я теж.

— Тоді давай щось змінимо.

— Що саме?

Я не відповіла одразу.

Можливо, якби він запитав це вранці, я мала б десяток пропозицій. Але зараз мені хотілося тільки, щоб він підійшов, обійняв мене й сам сказав, що розуміє, чому я засмутилася.

Водночас я знала, що він не вміє читати думки. Попри всі його ранкові заяви.

— Не знаю, — зізналася я.

Тарас кивнув.

— Я теж зараз не знаю.

Ми замовкли.

За вікном посилився дощ. На плиті стояла каструля з макаронами, які вже давно втратили будь-яку надію на пристойну вечерю.