Розділ 2. «Звичайне життя»

У понеділок я прокинулася від того, що хтось дуже переконливо імітував роботу несправного трактора.

Спочатку мені наснилося, що за вікном ремонтують дорогу. Потім я розплющила очі й зрозуміла, що дорога лежить поруч зі мною, накрившись ковдрою до підборіддя.

Тарас хропів.

Я штовхнула його ліктем.

— Перевернися.

Він щось пробурмотів і повернувся на спину. Стало гірше.

— Тарасе.

— М-м-м.

— Ти хропеш.

— Не хроплю.

Він навіть очей не розплющив.

— Звісно. Це, мабуть, холодильник.

— У нас холодильник на кухні.

— Отже, ти ще й розмовляєш уві сні.

Тарас натягнув ковдру на плече й затих. Я вже зібралася повернутися на свій бік, коли він знову захропів, цього разу з такою впевненістю, ніби вирішив довести свою правоту всьому будинку.

Я взяла телефон і записала десять секунд.

Докази були неспростовні.

О сьомій двадцять, коли Тарас стояв на кухні й намагався зрозуміти, чому кавомашина не працює, я ввімкнула запис.

Він завмер із чашкою в руці.

— Що це?

— Твій нічний концерт.

— Це не я.

— А хто? У нас хтось живе під ліжком?

Тарас забрав у мене телефон і прослухав запис ще раз. Його обличчя набуло того зосередженого виразу, з яким він зазвичай читав документи, де хтось намагався приховати важливе дрібним шрифтом.

— Запис не доводить, що це я.

— Тарасе, я лежала поруч.

— Ти могла помилитися.

— Я ще й відео зніму.

— Це вже порушення приватності.

— Подай на мене до суду.

Він повернув телефон і нарешті помітив, що кавомашина не під’єднана до розетки.

— Хтось її вимкнув.

— Учора ти сказав, що вона споживає електроенергію в режимі очікування.

— Розумне рішення.

— Дуже. Особливо коли ти двадцять хвилин сваришся з нею зранку.

Тарас увімкнув кавомашину, підійшов до мене й обійняв зі спини.

— Доброго ранку, Кріс.

— Ти щойно звинуватив мене у фальсифікації доказів.

— Це не заважає мені тебе любити.

Я сперлася на нього спиною. Від його сорочки пахло пральним порошком, а від шиї тим самим парфумом, який я подарувала йому ще до весілля. Він користувався ним не щодня, і я досі помічала щоразу.

— Купиш сьогодні молоко? — запитала я.

Тарас прибрав руки.

— Я знав, що ти до чогось ведеш.

— У нас воно закінчилося.

— Я купив у п’ятницю.

— І ми його випили.

— Усе?

— Ні, Тарасе. Частину я сховала, щоб перевірити наш шлюб на міцність.

Він усміхнувся й потягнувся до телефону.

— Записую.

Я зазирнула через його плече. У нотатках з’явилося: «Молоко. Хліб. Не сперечатися з Крістіною до кави».

— Останнє можеш підкреслити.

— Я й так щодня практикую.

Я вдарила його кухонним рушником. Він перехопив мою руку, поцілував у зап’ястя й відпустив, бо кавомашина нарешті подала ознаки життя.

Так виглядав наш звичайний ранок. Після річниці минуло три дні, і єдиним її видимим наслідком залишалася маленька вм’ятина на стелі. Тарас пообіцяв її зашпаклювати. Я пообіцяла не нагадувати про це щодня.

Поки що ми обоє трималися.

***

Оля зустріла мене біля сестринського поста з паперовим стаканчиком кави й таким обличчям, ніби за вихідні встигла посваритися щонайменше з трьома людьми.

— Тільки не питай, як минули мої вихідні, — сказала вона.

— Як минули твої вихідні?

— Крістіно.

— Ти сама почала.

Вона простягнула мені другий стаканчик.

— Тримай. Мені потрібен свідок.

— Чого саме?

— Мого поступового перетворення на людину, яка сперечається про право власності замість того, щоб займатися чимось приємним.

Я взяла каву. Оля працювала зі мною вже четвертий рік. Вона могла запам’ятати дозування ліків, прізвища родичів пацієнтів і день народження кожного працівника відділення, але регулярно губила власні ключі.

З Денисом вони жили разом шість років. За цей час встигли змінити дві орендовані квартири, купити собаку, яка ненавиділа всіх, окрім Дениса, і тричі серйозно обговорити весілля. Щоразу розмова закінчувалася тим, що вони знаходили важливіші витрати.

— Ми дивилися квартиру, — сказала Оля.

— Нарешті ту, яку ти мені показувала?

— Ні. Там вікна виходять на стіну сусіднього будинку. Денис сказав, що це чудово, бо влітку не буде спекотно.

— Практична людина.

— Я теж так думала. Аж поки ми не почали говорити з рієлтором.

Оля зробила ковток кави й поморщилася.

— Він сказав, що квартиру можна оформити на Дениса. Бо більша частина першого внеску його.

— А ти?

— А я платитиму половину кредиту. Ну, не зовсім половину. Скільки зможу. Але платитиму.

Я поставила стаканчик на стіл.

— Ви це обговорювали раніше?

— Ні. Я думала, що ми купуємо нашу квартиру.

— А Денис?

— Денис каже, що вона й буде наша. Просто в документах його ім’я.

Оля вимовила останні слова спокійно, але так міцно стиснула стаканчик, що кришечка трохи піднялася.

— І що ти йому сказала?

— Що не хочу вкладати гроші в квартиру, до якої юридично не матиму жодного стосунку.

— Логічно.

— Він теж сказав, що логічно. А потім додав: «Ми ж не одружені».

Я подивилася на неї.

— О.

— От саме. О.

Повз нас пройшла Наталя Петрівна, старша медсестра, несучи папку з документами. Вона встигла почути останні слова й зупинилася.

— Хто не одружений?

— Ми з Денисом, — відповіла Оля.

— Я в курсі. Що сталося?

— Квартиру купуємо.

— Вітаю.

— Поки що немає з чим.

Наталя Петрівна перевела погляд з Олі на мене.

— Ага. Тоді розкажете після обходу. Зараз у дванадцятій палаті дзвонять уже втретє, і я дуже сподіваюся, що не через телевізор.