Розділ 8. Межа терпіння

Наступного ранку офіс здається холоднішим, ніж зазвичай. Може, через кондиціонер, а може... через його погляд.

Андрій сьогодні не вітається. Не посміхається. Просто проходить повз, залишаючи за собою запах парфуму й холодну хвилю напруження.

Ірина кидає мені погляд через монітор:
— Він що, сьогодні знову не спав?

— Не знаю, — кажу я, хоча прекрасно знаю.
Його настрій має те саме походження, що і моє безсоння.

Я стараюсь тримати дистанцію. Працюю мовчки, зосереджено, але що б я не зробила, він знаходить, до чого причепитися.

— Тут не той шрифт, — кидає, навіть не дивлячись. — У таблиці зайвий відступ. — І, Марто, ти знову запізнилась.

— На годиннику було 8:58. — Я стискаю зуби.

— А робочий день починається о восьмій п’ятдесят, — відповідає він спокійно.

Ірина кидає на мене співчутливий погляд,
а я вдихаю, вдихаю глибше, щоб не вибухнути.

— Добре. Виправлю, — кажу, не піднімаючи очей.

— Виправ. І принеси звіт ще раз.

Його голос рівний, але я бачу, як він напружений. Його пальці стискають ручку так, що вона ось-ось трісне.

Ближче до обіду я підходжу до відділу бухгалтерії, щоб взяти підпис на документ.
Там — Максим, новенький, усміхнений,
і, здається, єдиний чоловік у цьому офісі, який не намагається мене оцінити.

— Доброго ранку, — кажу я.

— Для вас — завжди доброго, — відповідає він жартома, і я мимоволі усміхаюсь.

Розмова коротка, робоча, але коли я повертаюся, Андрій стоїть біля мого столу.
Папери в його руках, а погляд  темний та небезпечний.

— З ким ти говорила?

— З бухгалтером. Максимом.

— Бачив. Доволі... Веселий діалог, — каже він, наче між іншим.

— Це називається робота.

— І сміх теж?

— Так, — я зустрічаю його погляд. — У людей буває гарний настрій, Андрію Дмитровичу.

Він стискає щелепу.
— Коли закінчиш із документами, зайди до мене.

Усю решту дня він майже не виходить із кабінету, але я відчуваю його погляд, навіть коли двері зачинені. Кожен рух, кожне слово здається помилкою.

Ірина знову нахиляється до мене:
— Слухай, він що, тебе переслідує?

— Просто вимагає дисципліни, — відповідаю коротко.

— Тоді хай і сам не порушує, — бурмоче вона. — Бо дивиться на тебе так, ніби хоче...

— Іра, досить.

Вона лише піднімає руки:
— Я мовчу, мовчу. Але між вами щось є, не прикидайся.

Коли всі вже збираються додому, він виходить зі свого кабінету. Тиша. Усі автоматично вдають, що зайняті.

— Левченко, — його голос різкий, — залишся.

У мене все стискається всередині. Я дивлюсь на годинник...вже майже шоста.
— Щось термінове?

— Звісно, якщо ти хочеш довести, що вмієш працювати.

Ірина ховає погляд. І я бачу, що навіть їй стає незручно.

Коли двері за нами зачиняються, він мовчить. Стоїть біля вікна, спиною до мене.

— Я не розумію, — кажу тихо. — Що ти намагаєшся зробити?

— Змушую тебе бути уважнішою, — відповідає, не обертаючись.

— Ні, — я підходжу ближче. — Ти просто злишся. Але не на мене.

Він різко повертається. Його очі блищать.
— А на кого, по-твоєму?

— На себе, — кажу. — Бо не можеш вирішити, що тобі зі мною робити.

Між нами лише кілька кроків. Повітря здається густішим за дим. Він підходить ближче, і я чую, як у його голосі тремтить щось, чого він сам не хоче визнавати.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки ти права.

Його рука зупиняється поруч із моєю на столі. Дотик майже невидимий, але цього достатньо, щоб по шкірі побігли мурахи.

— Залишся, — каже він тихо.

— Для чого?

— Бо я так хочу.

Я дивлюсь на нього, і в голові лише те, що я маю піти. Зараз. Але тіло не слухається.
Його голос знову лунає, повільний, впевнений, але з тріщиною:
— Звіт можеш доробити вранці. Просто залишайся.

Я не знаю, що в його очах — наказ чи прохання. Але в цю мить я розумію, що жоден наказ не звучав так, щоб хотілося виконати його добровільно.

Я мала піти. Мала. Але не зробила цього.
Стою біля столу, стискаю край папки, щоб хоч якось заспокоїти руки. Він мовчить, ходить по кабінету повільно, наче намагається приборкати в собі бурю. Тиша... така густа, що чути, як тікає час.

— Сідай, — каже він зрештою.

Я слухаюсь, хоч всередині все протестує.
Він підходить ближче, кладе переді мною документи.

— Це твоя робота за тиждень. Гарна. Але є помилки.

Я бачу лише його пальці. Сильні, впевнені,
які торкаються аркушів, а здається, що вони торкаються мене.

— Де? Покажи, — прошу, аби не мовчати.

Він нахиляється ближче, настільки, що я відчуваю його дихання на своїй щоці.

— Ось тут, — його голос тихий, глибокий, — і ось. — Він проводить пальцем по рядках,
а мені доводиться зосереджуватись не на цифрах, а на тому, щоб просто дихати.

Він мовчить кілька секунд, потім каже:
— Ти нервуєш.

— Ви мене змушуєте, Андрію Дмитровичу.

— Я нічого не роблю, — його усмішка ледь помітна. — Це ти так реагуєш.

— Тому що ви ведете себе, як… — Я підводжу на нього очі.

— Як хто? — перериває він, нахиляючись ще ближче.

— Як чоловік, який забув, що ми в офісі.

— Може, тому, що я цього не забував. — Його погляд темніє.

Між нами лише кілька сантиметрів. Його рука ковзає по столу й ледь торкається моєї. Не сильно. Не випадково. Просто факт, що тепер повітря між нами існує лише умовно.

— Ви граєте небезпечну гру, — шепочу.

— Ні, Марто, — відповідає він, — це ти її почала. Тією сукнею. Тими очима. Сьогоднішнім сміхом із тим хлопцем.

Я різко відсуваю стілець, підводжусь, намагаючись зберегти спокій.

— Ви — мій начальник.

— А ти — моя помилка, — каже він тихо. —
Але, схоже, найсолодша з усіх.

Я завмираю. Його слова ріжуть і пестять водночас.