Розділ 7. Після нього

Я прокидаюся від світла, що пробивається крізь штори. Голова важка, мов після безсонної ночі, хоча я майже не пила. Просто не могла заснути.

Перед очима все ще стоїть його погляд.
Той самий, коли ми танцювали. Коли його рука лягла мені на талію, і навколо ніби зникло все і музика, і люди, і простір.
Тільки він і я. І спогад, від якого хотілося кричати.

Я торкаюся шиї, шкіра гаряча, мов після дотику. Може, я вигадую, але здається, він все ще тут. У повітрі, у мені, у цій ночі, що не закінчилась навіть із першим промінням ранку.

На кухні пахне млинцями. Мама порається біля плити, Даня сидить за столом і щось малює. Його дитячий сміх — єдине, що повертає мене до реальності.

— Пізно повернулася? — запитує мама, навіть не дивлячись.

— Достатньо, як для таких як я, — намагаюся жартувати.

Вона піднімає очі, дивиться уважно.
— У тебе дивний вираз обличчя.

— Втомилась, — відповідаю швидко.

Але втома тут ні до чого. Це не втеча від сну — це наслідок погляду, який пробудив усе, що я ховала.

Поки мама з Данею снідають, я йду у ванну.
Холодна вода не допомагає. Я вдивляюся у дзеркало й бачу себе, але не ту, що була вчора в сукні, а ту, що знову заплуталась у власних почуттях.

«Я впізнав тебе одразу.»
Його голос знову звучить у голові. І кожне слово, як удар у те місце, що ще не загоїлось.

Чому він мовчав усі ці дні? Чому поводився, ніби ми чужі, а тепер, ніби знає кожен мій подих? Може, він просто грає. Може, хоче мене зламати. А може, справді… не забув.

Я відкриваю телефон. Нове повідомлення від Ірини:
 «Ти вчора була розкішна! А шеф… ти бачила, як він на тебе дивився?»

Я не відповідаю. Екран гасне, а з ним гасне і моя впевненість. Бо я бачила. І, що найгірше, я відчула. Його очі не просто дивилися. Він торкався. Роздягав. Згадував.

Ввечері, коли я вже збиралась спати, як приходить ще одне повідомлення. Без імені, без фото. Просто текст:
 «Ми маємо поговорити. Завтра. 9:00. Мій кабінет.»

Серце провалюється. Я не питаю, хто це.
Я й так знаю. Закриваю телефон і довго дивлюсь у темряву. Сон не приходить. Бо завтра — не просто ранок. Завтра я знову побачу його. І цього разу він не дозволить мені втекти.

Ранок пахне холодом і страхом. Я не можу вирішити, що сильніше. Коли виходжу з дому, долоні тремтять ніби я йду не на роботу, а на вирок. Даня ще спить. Я цілую його в щоку, вдихаю запах дитинства,
і шепочу майже беззвучно:
— Мама повернеться швидко, обіцяю.

Дорога до офісу здається довшою, ніж зазвичай. Трамвай їде повільно, люди розмовляють, сміються, а я наче всередині скла, де звук спотворений, рухи повільні, а повітря густе.

В голові постійно крутиться його повідомлення:
“Ми маємо поговорити.”
Без підпису. Без пояснень. Тільки впевненість, що він звик, аби його слухали.

І все одно я йду. Бо уникати розмови гірше.
Бо якщо не з’явлюсь, він знайде спосіб примусити.

Коли заходжу в офіс, усі вже на місці.
Ірина підморгує, кидає:
— Ну що, як після вечірки?

— Все добре, — відповідаю автоматично.
Вона сміється:
— Бос, до речі, прийшов рано. Схоже, теж не спалося.

Мене пронизує короткий струм. Я лиш усміхаюсь, але надто напружено, щоб це виглядало природно.

Двері його кабінету зачинені. Світло всередині горить. Я підходжу та зупиняюсь. Серце б’ється глухо, як удари годинника.

Три коротких стуки.
— Заходь, — лунає його голос.

Він сидить за столом, спокійний, зібраний.
На екрані таблиці, перед ним чашка кави.
Жодного натяку на те, що вчорашня ніч взагалі існувала.

— Ти просив мене прийти, — кажу, намагаючись не видати тремтіння.

— Так, — він відриває погляд від екрана, —
сядь.

Я сідаю. Тиша між нами натягнута, як тонка нитка.

— Ти добре провела вечір? — його голос рівний, але в ньому є щось нове... глибше, повільніше, ніби він підбирає слова не для співробітниці, а для тієї, кого пам’ятає надто добре.

— Звичайно. Як усі.

— Не думаю, що “як усі”, — він відставляє чашку. — Думаю, ти знала, що робиш, коли вдягала ту сукню.

— Це просто сукня. — Я вдихаю різко.

— Ні, — каже він тихо. — Це була пам’ять.

Його погляд був прямий, твердий, і я відчуваю, як під ногами зникає підлога.

— Навіщо ти це зробила, Марто? —
звучить так, ніби він питає не про сукню,
а про три роки мовчання.

— А навіщо ти мовчав? — відповідаю, і голос зривається.

Тиша. Його погляд стає ще темнішим.

— Бо хотів зрозуміти, чому ти тоді втекла, — каже він.

— Ти не питав, — шепочу.

— Бо ти не дала шансу.

Він підводиться, повільно підходить ближче, зупиняється навпроти.
— Але тепер у мене є шанс, — його голос майже шепіт, — і я не збираюся втрачати його вдруге.

Я дивлюсь на нього, і слова застряють у горлі. Його рука ледь торкається столу біля мене, тільки кілька сантиметрів, але цього достатньо, щоб у повітрі запалало все, що ми обидва намагалися забути.

Я хочу сказати «ні». Хочу відвести погляд.
Але замість цього прошепотіла:
— Ти не маєш права повертатися в моє життя.

— Тоді чому ти прийшла, Марто? — Він усміхається ледь помітно.

Його слова зависають у повітрі. І я не маю відповіді. Бо, мабуть, сама вже не знаю.

Може, прийшла, щоб сказати “ні”. А може... щоб почути, як він знову вимовить моє ім’я.

— Розмова закінчена. — Я підводжуся.

— Ні, — його голос стає низьким, майже небезпечним. — Вона тільки починається.

Я виходжу з кабінету, а серце все ще б’ється у ритмі його погляду. І вперше за три роки я боюся не того, що він зробить.
А того, що зроблю я.

Після цієї розмови я довго стояла біля свого столу, ніби забула, як дихати.
Світ навколо продовжував жити. Колеги працювали, телефон дзвенів, Ірина жартувала, як завжди. Але для мене день зупинився.