Розділ 6. Сукня з минулого

Я стою перед відчиненою шафою, і повітря ніби густішає. Тканина, вішалки, запах старих парфумів... усе здається чужим. Але серед усього цього висить вона.
Сукня.

Темно-вишнева, майже бордова. М’яка, гладка, облягає фігуру так, як колись. У ту саму ніч. Три роки минуло, а спогади все ще болять, як свіжі шрами.

Я торкаюсь до тканини, і серце стискається.
Тоді все було інакше. Я була іншою. Наївною, переляканою, з очима, які шукали порятунку навіть у тих, хто міг лише нашкодити.

Тепер я знаю, що роблю. І якщо доля знову зіштовхнула мене з ним, то я принаймні не стоятиму мовчки.

— Ти впевнена, що хочеш піти? — запитує мама з кухні, коли я розгладжую сукню долонями.

— Не хочу, — відповідаю чесно. — Але мушу.

— І все ж… — її голос тихий. — Ти виглядаєш так, ніби йдеш не на корпоратив, а на війну.

— Можливо, так і є. — Я усміхаюсь, але без радості.

Я вдягаю сукню. Вона сідає ідеально, ніби й чекала цього моменту. Тканина лягає по тілу, підкреслюючи вигини, які я намагалась приховати три роки поспіль. Я дивлюсь у дзеркало і бачу не жінку, яка боїться, а ту, що досі все пам’ятає.

Як він дивився тоді. Як торкався. Як його голос став для мене і спокусою, і вироком.
Тепер я хочу, щоб він знову це відчув. Хочу, щоб його спокій захитався, як колись мій.

Я малюю губи червоною помадою, не надто яскраво, але впевнено. Розпускаю волосся. Пахну парфумами, які колись йому сподобались. І кожен цей рух як виклик.

Мама тихо заходить до кімнати, зупиняється біля дверей.

— Гарна. — Її голос лагідний, але з ноткою смутку.

— Аж занадто, — кажу я гірко.

Я вдягаю туфлі, беру сумочку, виходжу. У дзеркалі біля виходу бачу своє відображення востаннє. Очі, в яких стільки рішучості, що лякає навіть мене.

Так, я зла. Так, я боюся. Але якщо він хотів гри, то отримає її. І сьогоднішня ніч стане йому нагадуванням. Про те, що деякі жінки не забувають. Вони повертаються — красиві, холодні й небезпечні.

Таксі зупиняється біля будівлі ресторану, де вже палають вогні. Музика долітає ще з вулиці, гучна, весела, надто безтурботна для мого настрою. Я вдихаю глибше, змушую себе вийти й зробити крок до дверей.

Повітря холодне та свіже. Сукня торкається шкіри, нагадуючи, що я живу, і що сьогодні хочу, щоб він це теж відчув.

Всередині шум, сміх, келихи та голоси. Колеги вже розслаблені, і навіть Ірина махає мені рукою:
— Марто! Ти прийшла! Господи, яка ж ти гарна!

— Привіт, — усміхаюся, хоча всередині все тремтить.

— Слухай, шеф вже тут, — шепоче вона, нахиляючись ближче. — І, здається, сьогодні в нього настрій цікавенький. Глянеш — зрозумієш.

Я киваю, хоча знаю, що мені не треба «глянути». Я вже відчуваю його присутність. Він стоїть біля барної стійки, у темному костюмі без краватки. Розслаблений, але не повністю. Його поза все ще владна, навіть у цьому натовпі.

Я відчуваю його погляд ще до того, як він справді піднімає очі. І коли це стається, то повітря між нами спалахує, ніби хтось підніс сірник до бензину.

Його погляд ковзає по мені повільно, і я бачу, як у куточках щелепи сіпається напруга. Так. Він впізнав сукню... Ту саму. З тієї ночі, про яку ми обоє мовчимо. Я не відводжу очей. Хай бачить. Хай згадує.

Ірина тицяє мене ліктем:
— Марто, ти просто богиня. Дивись, навіть Дмитрович очей не відводить!

Я посміхаюсь, але не відповідаю. Бо бачу, як він рушає в мій бік. Повільно та впевнено, наче мисливець, який уже знає, що здобич не втече.

Серце б’ється гучно. Музика гасне десь на фоні. Світ навколо розмивається. Він зупиняється прямо переді мною. На мить просто дивиться. Його погляд темний, майже небезпечний.

— Гарний вибір, — каже він нарешті, тихо. Його голос глибокий, хриплий, повільний. — Хоча, здається, я вже бачив цю сукню.

Я усміхаюсь куточком губ.
— Можливо. У когось схожа.

Він ледь нахиляється ближче, його подих торкається мого вуха.
— Ні, — каже він, — я ніколи не плутаю.

Його слова стирають повітря між нами. Я відчуваю, як серце зривається у вир. Але цього разу вже не від страху, а від того, що я бачу: він пам’ятає.

Його рука майже торкається моєї, але він зупиняється, ніби бореться із самим собою.

— Тільки не зникни посеред вечора, — каже, і повертається до гостей.

А я залишаюсь стояти серед музики, з розпеченим серцем і тремтячими пальцями, з розумінням, що буря тільки починається.

Музика грає гучніше, келихи дзенькають, люди сміються, але я майже не чую цього шуму. Все, що відчуваю — це його присутність.

Андрій рухається поміж людей, спокійно, невимушено, говорить із кимось із колег, але погляд, час від часу,  все одно знаходить мене. Це не просто цікавість. Це — спостереження. Наче він розгадує, чому я вдягнула саме цю сукню.

Кілька разів наші очі зустрічаються, і кожного разу в грудях стискається так,
ніби хтось грає на струнах, натягнутих до болю.

Ближче до півночі я виходжу на терасу.
Повітря здається свіже та прохолодне,
звуки вечірки приглушені, тільки десь позаду долітає сміх і музика. Нарешті можна дихати.

Я спираюсь на перила, дивлюсь на нічне місто. І думаю, що, можливо, зробила помилку. Можливо, не треба було приходити. Не треба було кидати йому виклик. А потім чую кроки. Повільні, впевнені та дуже знайомі.

— Ти все-таки тікаєш, — його голос — спокійний, але з тією ноткою, що змушує тіло завмерти.

— Хочу відпочити. — Я не обертаюсь.

— Від людей чи від мене?

Я усміхаюсь, не дивлячись.
— Від усього.

Він підходить ближче. Я чую його дихання, відчуваю тепло, і серце починає битися швидше.

— Знаєш, — каже він тихо, — я довго намагався зрозуміти, чому твій голос здається знайомим. Чому твій погляд... Так мені близький. — Я завмираю. Не рухаюсь, не відповідаю. — Але сьогодні, — він робить коротку паузу, і в його голосі з’являється щось небезпечне, — коли ти з’явилася в цій сукні… я більше не маю сумнівів.