Розділ 5. Його погляд 

Минув тиждень, відколи я працюю тут.
Сім днів у світі цифр, звітів і тиші, що пахне кавою та чоловічим парфумом. Я вже знаю, коли Ірина нервується, коли бухгалтерія свариться з відділом постачання, і коли Андрій виходить зі свого кабінету,  бо тоді, повітря в офісі одразу стає важчим.

Спершу я думала, що звикну. Але як звикнути до людини, яка нагадує тобі все, що ти так старанно намагалась забути?

Він змінився. Тоді, три роки тому, він здавався холодним і відстороненим.
Тепер... таким самим, але інакше. Його холод став глибшим та виваженим. І водночас у кожній дрібниці є сила, що притягує.

Він говорить коротко, без «будь ласка», але жодного разу не принижує. Тільки іноді ловлю себе на тому, що хочу почути від нього не наказ, а звичайне людське слово.

— Марто, ти чула? — Ірина сьогодні з самого ранку бігала офісом, наче хтось влив у неї подвійну дозу кофеїну.

— Що саме?

— Корпоратив! Сьогодні ввечері. Явка всім обов’язкова.

— У п’ятницю ввечері?

— Ага. Андрій Дмитрович вирішив, що колективу треба “зняти напругу”. Цікаво, кого саме він мав на увазі.

Я посміхаюсь, ховаючись за монітором.

— А якщо я не зможу прийти? У мене ж дитина.

— Не прокотить. — Іра відпиває каву. — Я вже питала. Сказали, що навіть бухгалтерів витягують. Тож знайди з ким залишити Даню, бо якщо не прийдеш, то ризикуєш потрапити в чорний список шефа.

Чорний список. У нього, певно, він і справді існує. І я не можу дозволити собі бути там.

Весь мій день проходить, як у тумані. Я працюю, відповідаю на листи, перевіряю таблиці, але думками десь далеко. Навіть Іринині жарти про “робочі інтриги” не рятують.

У голові тільки він. Його спокій. Його різкість. І той момент, коли його пальці випадково торкнулись моєї руки, а він навіть не вибачився, а просто дивився мовчки.

Я ловлю себе на тому, що не знаю, чого боюся більше: що він впізнає мене, чи що ні.

Після обіду він виходить із кабінету в чорній сорочці, без піджака, рукави закочені. Розмовляє з кимось по телефону, але погляд мимоволі ковзає на мене. Короткий. Непомітний для інших, а для мене ніби доторк.

Я відвертаюся, роблю вигляд, що друкую.
Іра штовхає мене ліктем:
— Якби він так дивився на мене, я б уже сто разів забула, як мене звати.

— Може, це просто співпадіння, — шепочу.

— Та звісно. Співпадіння з темними очима й ледь стриманим бажанням когось спалити.

Я ледве стримую усмішку. До кінця робочого дня мені здається, що я не витримаю. Ні його присутності, ні цієї гри поглядів, ні власного серця, яке щоразу стискається, коли він поруч.

А потім я згадую слова Ірини: “явка всіх обов’язкова.” І розумію, що ввечері мені доведеться бути там. Серед усіх. Під його поглядом. І, можливо, саме там він побачить у мені не просто працівницю. А ту, кого не забув, навіть якщо сам цього не визнає.

День добігав кінця, але думки не давали спокою. Усі говорили про корпоратив, про сукні, музику, шампанське. І лише мені хотілося одного — повернутись додому.
До Дані. До його сміху, запаху шампуню й тихого «мамо, ти найкраща».

Я довго вагалася, перш ніж піднятися з-за столу. Знала, що це може бути помилкою.
Але вирішила сказати правду спокійно, без виправдань.

Постукала.
— Так, — коротко відповів він.

Я зайшла. Андрій сидів, розбираючи папери. Видимий спокій, який завжди лякав мене більше за злість.

— Щось трапилось? — навіть не підняв погляду.

— Я хотіла поговорити щодо корпоративу.

— Гаразд, говори.

— Я не зможу бути сьогодні ввечері.

— Чому? — його голос рівний, без емоцій.

— У мене дитина. Залишити немає з ким.

Він нарешті підняв очі. Погляд був уважний, але з ноткою подиву.

— Дитина? — повторив повільно. —
І де його батько?

Я завмерла.
— Вибачте?

— Ну, логічно, — його тон сухий, раціональний. — Якщо у тебе є син, мусить бути й батько. Чому він не може побути з дитиною хоча б один вечір?

Його слова врізались у мене, як лезо.
Я вдихнула, спробувала стриматись, але голос все одно задрижав.

— Це не ваша справа, Андрію Дмитровичу.

— Моє питання не має емоційного підтексту. Я просто запитав.

— А я відповіла. — Я зробила крок назад, але серце билося так, що хотіло вирватись назовні. — Це — особисте. І не має жодного відношення до роботи.

— Усе має відношення до роботи, — відповів він тихо, підводячись. — Бо коли особисте впливає на твої обов’язки — це вже моя справа.

— Ви не можете контролювати все, —видихнула я. — Навіть мене.

— Перевіримо. — Його погляд потемнів.

Він зробив крок вперед, і повітря стало важчим. Між нами лише кілька сантиметрів, і я відчула його подих, спокійний та рівний.

— Якщо ти не прийдеш сьогодні, — його голос був низьким, глухим, але без злості, — я подам запит у відділ кадрів про скорочення твоєї ставки.

Я різко зиркнула на нього.
— Ви серйозно? Через вечірку?

— Через принцип.

— Ви шантажуєте мене?

— Ні, — він посміхнувся куточком губ. — Я просто пропоную вибір.

— Вибір? — я ледь стрималась, щоб не крикнути. — Між сином і роботою?

— Між втечею і відповідальністю.

— Ви… — я зробила паузу, щоб не вимовити зайвого. — Ви не маєте права.

— Можливо, — сказав він спокійно. — Але погодься, що я переконливий.

Я хотіла відповісти різко. Хотіла вдарити словом, як ножем. Але не змогла. Його погляд не давав дихати. Холодний, проникливий, але в ньому було щось інше... Щось, від чого запекло в грудях.

— Я прийду. — Я відвела очі.

— Розумно, — він сів, наче нічого не сталось. — І, Марто… — Я вже майже вийшла, коли він додав. — Надінь щось, що підкреслить твою впевненість. Не ховайся сьогодні.

Я не відповіла. Просто зачинила двері, а за ними на мить зупинила дихання. Бо знала, що це вже не просто корпоратив. Це — небезпечна гра. І, здається, я вже зробила перший хибний крок.