Розділ 4. Кордони стираються

Дім зустрів мене звичними запахами  тушкованих овочів, прального порошку й дитячого шампуню. Світло лампи тепле, затишне, а після холодного офісу воно здається обіймами.

Даня сидить на килимі з іграшковими машинками, а мама дрімає в кріслі біля телевізора.

— Привіт, мій чемпіоне, — кажу тихо. — Як день?

— Я сьогодні малював динозавра! — радіє він, показуючи аркуш. — Ось тут він великий, а ось тут, інший, маленький, як я.

— Дуже гарний, — усміхаюсь, присідаю поруч. — І цей маленький, напевно, найсильніший.

— А ти купила справжнього динозавра?

— Ще ні, — я торкаюся його волосся. — Але скоро куплю. Обіцяю.

Він дивиться серйозно, ніби хоче вірити.
Потім кладе мені долоньку на щоку.

— Ти сьогодні втомлена, мамо. Але все одно гарна.

Це найчесніше з усіх компліментів у світі.
Я усміхаюсь, і всередині щось тепліє, наче хтось запалив маленьке світло.

Потім — ванна, вечірня каша, мультики.
Мама вже спить, коли я кладу Даню у ліжко. Він обіймає ведмедика й заплющує очі, а я ще довго сиджу біля нього, дивлячись, як спокійно він дихає. Тиша така густа, що чути лише власні думки.
І саме тоді минуле знову повертається.

"…Той самий запах дощу. Той самий напівтемний номер. Світло торкалося його обличчя, коли він підійшов ближче.
— Ти можеш передумати, — тихо сказав він.
Я мовчала. Не могла дивитись на нього — боялась, що зламаюсь.
Він торкнувся мого плеча, але в цьому дотику не було грубості.
Лише спокій, який лякав ще більше.
— Чому ти тремтиш?
— Бо хочу, щоб це швидше закінчилось, — прошепотіла я.
Він завмер. Його пальці торкнулися мого обличчя.
— Я не хочу, щоб тобі було боляче.
А потім... тиша. Дощ за вікном і дивне тепло, яке змішалось із соромом. Я не знала, як це назвати. І не хотіла згадувати."

Прокидаюсь посеред ночі, бо серце стукає швидше, ніж треба. В кімнаті темно, тільки ледь чутно як дихає Даня. Я вдихаю глибше, заплющую очі й змушую себе заснути.

Ранок починається запізно. Будильник дзвонить вже разів п'ять, а ми ще спимо.
Я схоплююсь, дивлюсь на годинник — сьома тридцять.

— Даню, швидше! — майже шепочу, щоб не розбудити маму. — Ми проспали.

Він сонно тре очі, не розуміючи, чому я бігаю по квартирі, шукаючи його шкарпетки.

— Мам, я не хочу в садок…

— Хочеш, не хочеш, а треба, — я цілую його в чоло. — Даню, швидше! Інакше мама запізниться на роботу.

Ми виходимо, коли годинник показує восьму двадцять. Дощить. Знову. Даня ховається під моїм пальтом, сміючись, коли краплі стікають по його капюшону.

— Я люблю дощ, — каже він. — Він як у казці.

— Так, — відповідаю. — Але мама сьогодні не хоче казок, мама хоче встигнути на роботу. 

Коли нарешті віддаю його виховательці, відчуваю, як дихання зривається. Я біжу до зупинки, ловлю перший автобус і думаю тільки про те, щоб не спізнитись.

Телефон у кишені вібрує. Повідомлення від Ірини:
«Шеф уже в офісі. Краще лети, бо в нього сьогодні настрій не дуже гарний»

Я видихаю. Не дуже гарний — це вже страшно. Нарешті автобус гальмує біля знайомої будівлі. Я поправляю пальто, витираю краплі дощу з обличчя й шепочу сама собі:
— Спокійно, Марто. Просто новий день. Просто робота.

Коли я забігаю в офіс, годинник показує 9:07. Лише сім хвилин, але серце все одно б’ється десь у горлі. Ірина кидає мені співчутливий погляд із-за монітора:

— Він сьогодні не в гуморі, — шепоче. — Краще не потрапляй під руку.

— Вже пізно, — відповідаю, кидаючи сумку під стіл.

Не встигла відкрити ноутбук, як двері його кабінету різко відчинилися. Андрій вийшов, з кимось говорив по телефону, і одразу помітив мене. Його погляд був різкий, чіткий, без жодної теплоти, яку я бачила вчора.

— Левченко, — видав коротко та сухо. — До мене.

У грудях щось холоне. Ірина ледь помітно стискає кулачок, мовляв, тримайся. Я йду за ним, намагаючись не дивитися на співробітників, які вже розуміють, що сьогодні “отримала новенька”.

Захожу до кабінету, він стоїть біля столу, руки в кишенях, погляд спрямований у вікно. Потім повертається до мене.

— Ти знаєш, котра година?

— Дев’ята, — відповідаю обережно.

— Дев’ята нуль сім, — уточнює він, крижаним тоном. — У нашій компанії працівники приходять вчасно. Розумієш?

Я киваю, стискаючи пальці за спиною, щоб не видати тремтіння.

— Так, перепрошую. Автобус запізнився, і…

— Мені байдуже, чому, — перебиває він спокійно, але різко. — Якщо хочеш залишитись тут надовго, навчися планувати.

Тиша...Я ковтаю повітря. Його голос без емоцій, проте очі блищать напругою,
наче він намагається бути стриманим, але щось у мені його дратує ще більше.

— Я не спізнюватимусь більше, — кажу тихо. — Обіцяю.

— Добре, — він киває, сідаючи за стіл. — І щоб я бачив звіти по вчорашніх змінах до одинадцятої.

— Так, звісно.

Я вже збираюся вийти, але він додає:
— І ще, Марто.

Зупиняюсь.
— Так?

— Не намагайся виправдовуватись. В бізнесі виправдання не мають користі. Тільки результат.

Його голос рівний, але в ньому є щось особисте. Наче це звернення не просто до працівниці, а до жінки, яка колись вже його розчарувала. Може, це мої фантазії. Але вони ріжуть сильніше, ніж слова.

Коли я виходжу з кабінету, всередині тремтить усе — не від страху, а від образи.
І від того, як різко він змінився за ніч.
Вчора був майже людяний, а сьогодні як стіна.

— Ну що, жива? — Ірина зустрічає мене з кавою.

— Поки що, так, — усміхаюсь криво.

— Він такий, коли перенапружений. У нього якісь проблеми із проєктом, то всім дістається.

Я киваю, але думками десь далеко. Його голос, холодний і впевнений, усе ще звучить у вухах. І з кожною хвилиною я все більше розумію, що чим сильніше він намагається тримати дистанцію, тим ближче він підбирається до тієї частини мене, яку я намагалася сховати.