Розділ 3. Перший день

Ніч пройшла без сну. Я прокидалась кілька разів — то від страху, то від дивного відчуття, що роблю щось неправильне.
Мама спала спокійно, Даня крутився в ліжечку, шепочучи щось уві сні.

Ранок був метушливий. Нові черевики натирали, автобус спізнювався, а волосся, звісно, вирішило жити своїм життям, але я все одно прийшла раніше. Не через старанність, просто не могла сидіти вдома, коли всередині все тремтіло.

Будівля сяяла чистотою. Світлі стіни, запах свіжої кави й тихе гудіння комп’ютерів.
Мені виділили робоче місце біля вікна, поруч із дівчиною на ім’я Ірина — усміхненою, яскравою, з червоною помадою.

— Ти новенька? — спитала вона, розкладаючи документи.

— Так. Марта.

— Я Іра. Якщо щось, то  питай. Тут усі живуть кавою і дедлайнами.

Я кивнула, намагаючись виглядати впевнено. Але кожен раз, коли в кінці коридору відчинялися двері його кабінету, мені здавалось, що повітря в кімнаті густішає.

Він проходив повз, не дивлячись на мене.
Темний костюм, впевнена хода, той самий запах. Той самий, від якого три роки тому у мене стискалося серце.

Після обіду Андрій викликав мене до себе.

— Марто, — його голос звучав спокійно, але трохи м’якше, ніж вчора. — Мені потрібно, щоб ти підготувала кілька документів для підпису. Зможеш розібратись?

— Так, звісно.

Я підійшла до столу, взяла теку. Він нахилився трохи вперед, і наші руки випадково торкнулися. Тепло його шкіри пройшло крізь мене, мов електричний розряд.

Він одразу відвів руку, але його погляд затримався на мені на секунду довше.

— Ти нагадуєш мені одну людину, — сказав тихо, майже собі.

— Справді? — мій голос зрадницьки зірвався.

— Так... — його брови трохи насупились. — Просто дивне відчуття.

Я посміхнулась, хоч серце билося десь у горлі.

— Мабуть, у мене типове обличчя.

— Можливо, — відповів він, але очей не відвів ще кілька секунд.

Повернувшись до свого столу, я намагалася працювати, але пальці тремтіли. В голові крутилась лише думка, що  він не впізнав мене… ні.

Але що, якщо впізнає? Що, якщо одного дня все, що я ховала ці роки, розсиплеться одним його поглядом?

Я дивлюсь у вікно, на небо, де сонце ледь пробивається крізь хмари. І думаю, що, мабуть, не можна називати це долею. Це — випробування. І я маю його пройти.

Час у цьому офісі тече якось інакше.
Не годинами, а шумом клавіатур, телефонних дзвінків і коротких кроків коридором.

Перші кілька годин я намагалася зосередитись на паперах, але кожного разу, коли двері його кабінету відчинялись, я ловила себе на тому,
що затримую подих.

— Новенька, — прошепотіла Ірина, нахиляючись ближче, — ти коли пила каву?

— Ще вдома, здається.

— О, ні! — усміхнулася вона. — У цій компанії без кофеїну не виживають. — Вона підморгнула й простягнула мені свою чашку. — Зроби хоч ковток, щоб не знепритомніла тут мені.

— Дякую. Я ще не звикла до цього ритму. — Я вдячно посміхнулась.

— Звикнеш, — відповіла Іра легко. — Тут або адаптуєшся, або тікаєш. Я третій рік тримаюсь, то значить, шанс є і в тебе.

Ми обидві засміялись, і на кілька секунд мені стало легше. Її енергія розряджала повітря, яке з самого ранку здавалося мені надто густим.

На обідній перерві Ірина запросила мене з усіма в кафе, але я відмовилась. Сказала, що хочу пройтись. Насправді просто хотіла подихати. І ноги самі привели мене до кав’ярні навпроти. Тієї самої, де я працювала ще кілька днів тому.

Через вітрину бачу знайому баристку, нових клієнтів, запах випічки, який ніби переслідує мене навіть надворі.

Я відчиняю двері і дзвіночок видає знайомий звук. Наче нічого не змінилось.
Юля стоїть за касою й, побачивши мене, округлює очі.

— О Боже, Марто! — вона вибігає з-за стійки, обіймає мене. — Ти що, вирішила мене налякати? Я думала, ти вже не згадаєш про цю халупу.

— Привіт, — усміхаюсь. — Та як можна не згадати, якщо тут пахне моїм минулим?

Вона сміється, але в очах блищить щось тепле.

— Ну як ти? Як нова робота?

— Сьогодні перший день.

— І як? Ну...розповідай...

— Здається… складно, але цікаво.

— За рахунок закладу. Бо я знаю, що ти зараз нервуєш. — Юля ставить переді мною чашку капучино.

— Ти читаєш людей, як відкриті книжки, — усміхаюсь.

— А ти намагаєшся виглядати сильною, навіть коли всередині шторм.

Ми мовчимо кілька секунд. Десь позаду хтось замовляє лате, дзвенить ложечка,
а я думаю, як дивно, стояти тут, по той бік прилавку. Наче життя саме перевернуло сторінку, а я ще не встигла осмислити попередню.

— Марто, — каже Юля тихо, — ти точно впораєшся?

— Мушу. Інакше все, що я робила досі, не мало сенсу.

Повертаючись до офісу, я бачу своє відображення у вітрині. Обличчя трохи втомлене, але в очах не порожнеча, як раніше. Може, це надія. А може, просто кава.

Коли піднімаюсь ліфтом на свій поверх, двері його кабінету відчинені. Він стоїть біля вікна, говорить по телефону, але раптом обертається. Наші погляди зустрічаються на мить і я знову відчуваю той самий струм, що три роки тому. Я швидко проходжу повз, а серце б’ється, ніби в грудях розбудили бурю.

Після обіду в офісі стало тихо. Лише клацання клавіатур і гул кондиціонера розрізали повітря. Я розгрібала звіти, намагаючись не думати про те, що він сидить десь за стіною, а Юля з кав’ярні писала мені коротке повідомлення: «Ти впораєшся, головне — не бійся чоловіків у костюмах».

Я усміхнулась і саме в цей момент пролунав дзвінок внутрішнього телефону.

— Марто, — голос секретарки був м’який, але відчувався підтекст, — Андрій Дмитрович просить вас зайти.

— Зараз? — Кров ніби охолола.

— Так, він чекає.

Я глибоко вдихнула, зібрала папери й рушила коридором. Кроки здавалися занадто гучними.

Двері його кабінету відчинилися тихо.
Він сидів за столом, гортав якісь документи, і лише коротко глянув на мене поверх папки.