Розділ 2. Співбесіда

Ранок починається з запаху кави й шуму пральної машини. Сонце пробивається крізь штори, малюючи теплі смуги на підлозі.

Я дивлюся на своє відображення в дзеркалі. Волосся підв’язане, трохи туші, блідий тон обличчя. Нічого особливого. Але сьогодні я мушу виглядати хоча б на крок ближче до впевненості.

— Мамо, ти дуже гарна, — каже Даня, тримаючи в руках ложку з кашею. — Як принцеса.

— Дякую, мій герой, — усміхаюся. — Але принцеси не запізнюються, правда?

— Правда!

Він заливається сміхом, і мені стає трохи легше. Мама спостерігає з дивану, в очах тривога, замішана з гордістю.

— Може, не треба, доню? Раптом це несерйозно…

— Треба, мамо. Я не хочу більше рахувати копійки.

Я вдягаю пальто, перевіряю документи в сумці, і перед тим як вийти, торкаюся Даниного волосся.

— Будь слухняний, добре?

— Купиш динозавра?

— Обіцяю, як тільки отримаю цю роботу.

Він киває, наче розуміє все на світі. А я йду, крізь прохолодне ранкове повітря, з відчуттям, ніби ступаю на тонкий лід, який може тріснути будь-якої миті.

Офіс розташований у новій скляній будівлі. Коли я заходжу, мене огортає запах дорогих парфумів. На стійці ресепшну сидить усміхнена дівчина.

— Добрий день. Ви на співбесіду?

— Так, Марта Левченко. Я телефонувала вчора.

— Зачекайте хвилинку, вас покличуть.

Я сідаю на диван біля вікна, стискаючи сумку на колінах. Люди проходять повз, їхні кроки чіткі, впевнені, наче вони всі знають, куди йдуть у житті. А я просто намагаюся не здатися зляканою.

Дихай, Марто. Просто дихай. На екрані телефону висвічується фото Дані у садочку, із плямами фарби на щоках.
Його усмішка — моє нагадування, чому я тут.

— Марта Левченко? — чується голос секретарки. — Ви можете зайти.

Я встаю, долоні трохи вологі, але кроки рівні. Двері кабінету зачиняються за мною м’яко, і перше, що я бачу — великі панорамні вікна, світло, простір і чоловіка, який сидить за столом, щось переглядаючи на ноутбуці.

Його обличчя спершу закрите тінню.
— Сідайте, будь ласка. — Він говорить, не піднімаючи очей.

Голос. Хрипкий, низький, трохи втомлений, але спокійний. Я завмираю...Цей голос я вже чула. Три роки тому. У тиші, де було чути лише стукіт серця.

Повітря ніби згущується. Він нарешті підводить погляд і час перестає існувати. Я бачу його очі. Ті самі, які колись не дали мені втекти. Він не впізнає мене. Його погляд спокійний, діловий. А я сиджу, стискаючи ремінець сумки, і чую, як кров б’ється у вухах.

— Марта, так? — запитує він. — Розкажіть коротко про себе.

Я відкриваю рота, але слова не йдуть.
Минуле стоїть між нами, як невидима стіна.

" — Не бійся мене", — сказав він.
— Я не боюся, — збрехала я."

А зараз я боюся. Тому що я не забула.
Його погляд холодний і спокійний. Він сидить прямо, пальцями постукує по столу, не зводячи очей з екрана. А я намагаюся не показати, що руки тремтять.

— Я бачу, у вас досвіду немає, — промовляє він рівним голосом. — Але, можливо, ви компенсуєте це відповідальністю?

Його тон діловий, без натяку на знайомство. І все ж у кожному слові я чую ледь помітну знайому інтонацію. Ту, що одного разу змусила мене тремтіти.

— Так, я... я швидко навчаюся, — відповідаю тихо. — І дуже стараюся, коли беруся за справу.

Він піднімає очі. Наші погляди зустрічаються, і серце вибухає десь у грудях. Його зіниці темніють, наче він щось пригадує, але за секунду знову відводить погляд до документів.

— У вас є дитина? — запитує раптово і я завмираю.

— Так... маленький син.

— Хм. Ви впораєтесь із роботою повного дня?

— Так, — кажу швидше, ніж встигаю подумати. — У мене є мама, вона допомагає.

Він киває, гортаючи папери, а я не зводжу очей із його рук. Ті самі руки. Впевнені та стримані. Пам’ятаю, як вони тоді торкались мене. Так обережно, ніби я могла розсипатись.

"…Світло нічного міста за вікном готелю. Тиша. Він нахиляється ближче й шепоче:
— Якщо тобі страшно, то тільки скажи.
— Я просто хочу, щоб це швидше закінчилось, — прошепотіла я, не дивлячись на нього.
Він завмер, а потім обережно торкнувся мого обличчя.
— Я не зроблю тобі боляче.
І тоді в його очах було щось таке, чого я не очікувала. Не пристрасть і не холод, а сум, у якому губиться навіть тиша."

Я моргаю кілька разів і змушую себе вдихнути. Це співбесіда. Просто співбесіда. А не сповідь перед минулим.

— Пані Левченко? — Я здригаюсь. Він дивиться на мене уважно. — Ви якась бліда. Все гаразд?

— Так, — усміхаюся. — Просто хвилююся.

— Це нормально, — каже він, але в куточках його губ з’являється ледь помітна усмішка. — Я теж не люблю співбесіди.

Я не можу відповісти. Лише киваю.

— Добре, — підсумовує він, закриваючи теку. — Мені подобається ваша щирість.
Якщо погодитеся на випробувальний термін, то почнемо з понеділка.

— Серйозно? — виривається у мене, майже дитячим голосом.

— Серйозно, — його тон рівний, але очі м’якіші. — Вітаю, Марто.

Моє ім’я звучить із його вуст вперше. І від цього все всередині стискається так, що важко дихати.

Я дякую, виходжу з кабінету, намагаюся не дивитись назад. Але, коли двері тихо зачиняються, я чую, як він довго не рухається. Мовби теж щось згадує. Надворі повільно починає падати сніг.
Я стою біля будівлі, стискаю сумку й усміхаюся сама до себе. Це шанс. Мій справжній шанс. І водночас, щось глибоко в мені шепоче, що доля рідко дає подарунки без ціни.