Після тієї ночі

Розділ 1. Після тієї ночі

Дощ сьогодні падає тихо, ніби не хоче турбувати. Краплі стікають по шибці, відбиваючись у тьмяному світлі ліхтаря. Я дивлюся на них, поки чайник на плиті видає легке посвистування. Саме такий звук завжди заспокоює маму.

— Не забудь покласти ліки, — нагадує вона з кімнати. Голос ще слабкий, але тепліший, ніж був кілька місяців тому.

— Не забуду, мамо, — відповідаю й усміхаюсь у порожнечу.

Пахне кавою, дитячим шампунем і сирістю. З вікна видно лише сіру вулицю й розмиті вогники. Даня спить, згорнувшись клубочком, обійнявши старого плюшевого ведмедика, якого нам подарували в лікарні. Йому два роки. І кожного разу, коли я дивлюся на нього, мені здається, що в його очах — небо, яке я одного разу втратила.

"…Теплі руки, запах дорогого парфуму, що чомусь різав легені. Світло з готельного абажура падало на підлогу та торкалось простирадла.

— Ти тремтиш, — сказав він тоді.

Я не відповіла. Лише стискала пальці, щоб не зірватись і не втекти. Я пам’ятаю його очі. І колір і відчуття. Вони були холодні, але не жорстокі. Наче він і сам не знав, що робить. Наче ми обоє опинились там випадково."

Чайник засвистів, повертаючи мене в реальність. Я підливаю гарячої води у мамину чашку, беру тарілку з вівсянкою.
Так починається кожен мій ранок — однаковий, спокійний та правильний.
Без місця для спогадів.

Але сьогодні мені наснився той чоловік. Вперше за довгий час. І тепер відчуття не відпускає, ніби хтось стоїть за спиною й дивиться.

Кав'ярня у якій я працювала відкривається о сьомій. Я приходжу раніше, але не через пунктуальність, просто люблю цей ранковий спокій. Коли повітря пахне свіжими булочками, а вулиця ще дрімає.

Сьогодні за прилавком, як завжди, Юля — моя найкраща подруга й найбільше випробування для нервів. Вона носить фартух на одне плече, а волосся збирає у високий хвіст, ніби йде на подіум, а не варити каву.

— Привіт, сонце, — кидає вона, побачивши мене. — Ти знову без макіяжу. Ну скільки можна?

— Юль, я ж не на кастинг йду, а на роботу, — усміхаюсь.

— Та знаю я тебе, Мартусю. І все одно — ти найкрасивіша з усіх. — Вона підморгує, але потім її обличчя серйознішає. — Як мама?

— Вже краще. Вчора вперше сама піднялась сходами.

— А Даня?

— Маленький хуліган. Починає вимовляти нові слова. Вчора сказав слово "Динозавр"

Я намагаюся не показувати, як тремтить підборіддя. Іноді досить одного речення від Юлі, і я відчуваю, як тонкий лід під ногами починає тріщати.

— Ти знаєш, — каже вона, наливаючи мені каву, — у будівлі навпроти відкривають якийсь офіс. Бачила оголошення, що шукають асистентку директора. Зарплата просто космос і графік нормальний.

— Асистентку? Я ж навіть не маю досвіду.

— Ти маєш розум і мотивацію. Іноді цього достатньо. — Вона робить ковток кави, дивиться крізь вікно. — Може, це твій шанс, Марто. Новий початок.

— У моєму житті шансів більше не буває, Юль. Є лише наслідки. — Я сміюся, гірко й коротко.

Запах кави раптом змінюється на аромат ночі. Тієї, що не забувається.

"…Він стояв біля панорамного вікна, тримаючи склянку віскі.

— Ти не мусиш залишатися, — сказав він. — Я не звик платити за те, чого не хочуть.

Я мовчала. Мама лежала в лікарні. Кожна хвилина коштувала більше, ніж я заробляла за місяць.

— Я залишуся, — прошепотіла.

Його погляд тоді змінився. У ньому з’явився сум, якого я не очікувала від чужого чоловіка."

…Я знову чула, як краплі дощу б’ються об скло. І лише пізніше зрозуміла, що то не дощ, то були мої сльози.

— Марто! Земля! — Юля клацає пальцями перед очима.

— Що?

— Ти аж поблідла. Все гаразд?

— Так, просто згадала… нічого важливого.

Я посміхаюся, але всередині стискає серце.
Він ніколи не мав стати частиною мого життя. Але тепер у мене є син із його очима і кожен день я бачу в них усе, що намагаюсь забути.

Надворі дощ перетворюється на мряку.
Я виходжу на поріг кав’ярні, вдихаю холодне повітря й раптом ловлю себе на думці, що може, і справді подати ту заявку.
Просто щоб відчути, що ще можу щось змінити.

Сьогодні дорога до садочка здається довшою, ніж є насправді. Може, тому що я йду назустріч найріднішому.

Даня стоїть біля своєї групи, як завжди перший помічає мене й кричить так, що обертається весь двір:
— Ма-а-а-ма!

Вихователька сміється, я ловлю його на руки. Він пахне малюнками, пластиліном і яблуками. Така дивна, але рідна суміш.

— Ти скучив?

— Дуже! — його долоньки торкаються мого обличчя. — Купиш мені динозавра?

— Якого? — Я завмираю.

— Зеленого. З зубами! Я тобі покажу, де я його бачив.

Ми йдемо повільно, і він тягне мене за руку до яскравої вітрини, де за склом стоїть пластмасовий динозавр з відкритою пащею. Ціна — двісті тридцять гривень.

Я відчуваю, як всередині щось падає. Так тихо, що чутно лише власне серцебиття.

— Мамо, купимо? — його очі великі, довірливі, як у всіх дітей, які ще не знають слова «нестача».

Я ковтаю повітря.
— Не сьогодні, Даню. Іншим разом, добре?

— Але він мене чекає, — каже він тихо.

Я присідаю, торкаюся його щоки.

— Обіцяю, ми його заберемо, як тільки мама отримає зарплату.

— А коли це?

— Скоро, сонечко. Дуже скоро.

Він не плаче. Просто стискає мою руку міцніше, ніж зазвичай. А я йду поруч, посміхаюсь, поки щоки не стають гарячими. Бо знаю, що це не через холод.

Дома мама сидить на дивані з в’язаним пледом, телевізор говорить сам із собою.

— Даню, мий руки! — кажу йому, знімаючи пальто.

Він слухняно біжить у ванну, а я заходжу на кухню, притулившись лобом до шафи.