Повний текст

– …Я сам не думав, що так буде. Гадав, ну просто порозважаюсь і все. Без наслідків. А тиждень тому випадково її побачив. І не саму, а з хлопчиком, років семи-восьми. Я з товаришем стояв і як увидів їх, то одразу ж про все здогадався. Мій то син. Саме мій…

Чоловік, котрий промовляв ті слова, виглядав вельми імпозантно: костюм від «Brioni», черевики зі шкіри страуса, на шуйці швейцарський годинник відомої фірми «Rolex». Було йому років із сорок, чисто голений, з гарною зачіскою та манікюром, очі мав темні, обличчя трохи бліде, ніби від перевтоми. Панотець Антоній завжди уважно розглядав парафіян, котрі приходили на сповідь. Можливо, це й не личило йому – особі духовного сану. Адже священик має насамперед слухати сповідальника, а споглядати повинен Бога – очима та серцем. Проте панотець завжди глядів на людей, уважно глядів, придивлявся до найменших дрібниць – в рисах, одязі, поставі. Лише усе разом могло дати духівнику повну і правдиву картину – чи щирий з ним сповідник чи, навпаки, намагається щось приховати, утаїти.

– Але у мене родина, діти, робота, солідне оточення, повага… Тому я і не підійшов, навіть не спробував забалакати. Бо не знав, яка буде реакція у неї. А мені зайвий розголос та скандали не потрібні. Бо то моя репутація. Та й родина може постраждати. Хіба я не правильно зробив?

– Так, чоловік має дбати про власну репутацію, – погодився о. Антоній. – Її заробляєш усе життя, а втратити можна в одну мить. І особливо треба дбати про власну родину.

Чоловік стояв на колінах, накритий єпитрахиллю і глядів у підлогу, що була вимощена різнокольоровою мозаїкою. Він ніби стидався поглянути панотцю в очі – досить було і зізнання у власних гріхах, в яких він потопав мало не усе життя. Проте останні слова священика ніби кинули йому рятівне коло.

– І я такої ж думки, панотче, – чоловік звів голову і з надією поглянув на о. Антонія. – Але увечері, як ліг спати, зрозумів, що, мабуть, вчинив негідно. Так до ранку і не заснув. Думаю: а як вони там живуть? Чи мають кошти? Чи не страждає мій синаш? Чи не голодний?

– Гарні думки, сину мій, – похвалив парафіянина панотець. – У твоїй душі ще жевріє Божа іскра. Рідна дитина від тебе далеко, а ти переймаєшся її долею.

– Та не так вже й далеко. Он, у Радивонівці вони живуть. Але я туди не поїду – не маю душевних сил, і сміливості теж. Боюсь зустрічі. Бо Оксанка – шалена. Може мені все життя зіпсувати, як зустріне. Пробачте мені, панотче, бо грішний єси. Помоліться за мою душу.

Священик зітхнув і поклав чоловікові на голову долоню. Якусь мить зволікав, ніби роздумував над масштабами гріху, а тоді урочисто мовив:

– Бог пробачить! Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, відпускаю тобі усі гріхи. В ім’я отця, сина і святого Духа! Амінь! Іди з Богом і не гріши більше.

Він перехрестив чоловіка, а той жадібно вхопив його за руку, поцілував, так ніби то була рука помираючого рідного батька. Потім підвівся, поцілував Біблію та хрест, і поклав на аналой п’ятисотгривенну купюру.

о. Антоній провів незнайомця сумним поглядом – лише сам Господь відав, скільки чутливих історій доводиться йому чути від людей. І лише Бог знав, яку треба мати душу, аби вмістити те все в собі і не розплакатися, не збожеволіти від сили-силенної людських недоліків та незугарних вчинків.

Чоловік рушив до центрального нефа, очікувати причастя, а його місце заступила молода жінка. Вона опустилася перед панотцем на коліна, а той накрив її єпитрахиллю, встигнувши за мить до того розгледіти великі ніби у газелі карі очі, чудові дужки чорних брів, миловиде, ніби янгольське обличчя.

– Сповідайте мене, панотче. Грішна єси. Чоловіка зраджую, хоча він у мене – справжній янгол: турботливий, вірний, люблячий батько…

***

Невеличка кімната обіч вівтарної частини – місце перебування священика. Стіни прикрашені численними іконами та образами, вишитими рушниками, що завжди були частиною правічної духовності українців. Над входом висів великий круглий годинник, над столом – грамоти подяки за активну волонтерську допомогу для армії та фото панотця Антонія з українськими військовими. о.Антоній завжди брав актину участь у справі допомоги – військовим, котрі боронили рідний край, нужденним, які залишилися без даху над головою. До всіх йшов панотець – з добрим пастирським словом, буханцем свіжоспеченого хліба чи потрібними для життя речами.

о.Антоній сидів на стільці,а перед ним на столику лежала велика купа купюр, які він щойно висипав зі скрині для офір. Священик акуратно складав їх у невеличкі купки, за одним номіналом, рахував і записував підраховане у бухгалтерську книгу. Поряд лежали богослужебні книги та Біблія, біля столу на стільці – зелений армійський заплічник, подарунок військових. На невеличкому окремому столику стояв електричний чайник, у тарілці лежало печиво.

Час від часу о. Антоній сьорбав гарячий чай із великої керамічної чашки з петриківським розписом. У храмі улітку завжди прохолодо – віковічні товстезні цегляні стіни допомагають упродовж року підтримувати однакову температуру. Тож гарячий чай був завжди доречним, допомагав зігрітися або ж просто відволіктися від людських негараздів, призабути численні гріхи та огріхи безвольних парафіян. Проте сьогодні, сьорбаючи чай, панотець почувався інакше, а його розум та серце було зосереджене на геть іншому. Він згадував Григорія Сковороду – філософа, котрий легковажно проміняв єпископський жезл на смичок мандрики, добровільно відмовився від усіх спокус. Життя Сковороди нагадувало життя перших апостолів Христа, лише кінець був щасливим, бо ж Григорій Савич сам викопав собі могилу і сам обрав день власного упокоєння. І зараз Сковорода поглядав задумливим поглядом на панотця Антонія, поглядав просто з купюри, що лежала окремо від решти офірних грошей.