Після Спалаху 45-го

Для рапорту треба все добре пригадати.

Хоча доктору Бей не платили ні цента за експертизу, вона завжди приїжджала на місце першою. Я перестав дивуватись цьому, коли зрозумів, що боюсь її.

Полудень пекельного дня. Не відриваючись від «Інструкції з розслідування аномалій» видання 1970-го року, вона веде мене до пагорба. Стукіт підборів — як ударні: рівні й гучні, але коли гортає сторінки — взбивка, даунтемпо, потому повертається в ритм. Його слухають сумирні хатинки обабіч розпеченої дороги — місце для щасливої старості.

Обертається. Засмагле лице стигле для роботи. Інструкція летить у брунатний саквояж. Тук-тук — б’ється об алюмінієву кришку. Всередині, як хижак у печері, сховалась скринька з орбітокластом та молоточком.

– Якось порожньо, – каже вона, окинувши оком смарагдовий пагорб, що вигнувся до неба, як парашут.
– Не вистачає гобітів. Це такі низенькі... окей, забудьте. Бʼюсь об заклад, зазвичай діти граються саме тут, бо по дорозі ми не побачили жодного дитмайданчику. Ось і доказ.

Між травинками встромлена пластмасова рука ляльки. Проводимо упізнання:

– Це Кен.

138-й дозиметр, причеплений до кишені на сорочці, показує мені, що радіація дещо вища за норму. Чим вище підіймаємось схилом, тим далі лінія індикатора зміщується вправо. Нагорі ж завмираємо, бо бачимо крону дерева. Листя яріє фіолетовим — як і повідомили по телефону. Більше того, гілки рухаються, ніби водорості у ставку, сплітаються й зростаються в нові кінцівки. Вони шкребуть одна одну, а стовбур скрипить голосом качечки для ванни. Листя осипається й супроти тяжіння кружляє вгору, де горить, як німб.

Не втримуюсь:

– Господи Ісусе, яка краса! Дивно, що ніхто не прибіг подивитись.
– А от мені не дивно. Тут паморочиться.

Дозиметр її підтримує. Час забиратись до машини, де на задньому сидінні лежать папери з картотеки. Розкладаю фото на бампері. Вишнева пательня обпікає кістяки пальців.

– Що ми маємо: за милю живе ось цей кудлай — Едвард Штомпка.
– Трохи схожий на вас, – відмічає жінка.
– Фото з архівів художньої академії за 59-й рік. А тут він під час затримання моїми колегами-психодавами у 68-му. Під кислотою нафантазував ось це.

Бей вертить фото в руках.

– І що це? Куций хіпі винайшов контрастну зйомку?
– Бачили картину Рене Маґріта «Імперія світла»? Тепер розумієте? Посеред дня три квартали в Індіанаполісі накрила нічна пітьма, а небо стало блакитним, як дитячі очі. На вулицях зʼявились вікторіанські ліхтарі. Від них тхнуло радіацією.
– Вам би, напевно, сподобалось, агенте, адже вас так по-дитячому вразило те дерево. Як на мене ж, такі інверсії лише свідчать про бажання автора змінити свою сексуальну орієнтацію. Була б моя воля...

У дока найвищий відсоток зомбованих по штату.

Папери — знову на задньому сидінні, а ми — на передньому. Крізь тишу док лізе мені в голову. Питає, чому не одружений, згадує про смерть батьків під час Спалаху 45-го, говорить, що моя робота в Бюро Аномалій — це фіксація на травмі. Мовчу, але викручую приймач гучніше:
«На тлі гучної “Справи джазменів” до кінця сонячного 73-го радіостанція не гратиме пісень музикантів, повʼязаних із затриманими. У ці складні часи треба підтримати уряд у його боротьбі проти комуністичних агентів, які поширюють аномалії країною».

Штомпка жив на дні улоговини. Індикатор довжини волосся — у нормі. Ні сліду від фенічок чи запаху марихуани — лише віскі: амбре законослухняних. Веде нас до будинку, встеленого холостяцьким пилом. Накрапує кран. Не жах, але краще б він замінив вологі мрії про музику на вологе прибирання.

– Це у вас гітара? — Бей різко повертається до стіни. Білявий хвіст підстрибує на спині, як кролик.
Зненацька чоловік хапає її за плечі.
– Що ви, докторе, це муляж! Дивіться!

Штомпка проводить пальцями по грифу — на ньому немає струн.

– Лише крихта ностальгії для колишнього хіпі. Не подумайте, я засуджую Вудсток і все те лайно. Маю на увазі тих бідолашних діток, яких опромінили аномалії... Але ж молодість, якою б вона не була — це приємні спогади.

Бей задумується, а я пояснюю чоловіку, що як агент Бюро маю право на обшук без ордера. Він киває й пірнає в глибоке крісло.

– Чи можу я дізнатись, що сталось? Справді? Знаєте, там граються діти Роузів. Ви не думали, що то справа дитячих мізків? Знаю, сучасні діти стриманіші. У них тепер інструкції на всі випадки життя й ці тридцятисекундні кліпи по TV — вони відрізають лобові долі без жодної хірургії. Це так, док?

– Дійсно, діти зараз рідко викликають аномалії. Можливо, прийде час, коли наслідки Спалаху стануть зовсім невідчутними. А це що таке?

Штомпка дивиться на доктора Бей та сміється писклявим сміхом.

– Моє порно, док! Читати мені заборонено, а Плейбой підпадає під категорію літератури для дорослих. Тож я фотографую, що можу, а тоді домальовую те, що хочу.

У дока дрижаки від огиди. Роблю висновок, що навички художника хіпі не пропив, та розумію, у чому справа з психіатром: переймається, чи немає там і її фото з домальованими принадами — може, вже побачила його. Хапаю альбом і викидаю у кошик з одягом.

– Пане Штомпка, скажіть, де ви на цьому фото? Не можу вас упізнати.

Фото знайшов у шухляді, де воно ховалось у синій шкарпетці без пари. На зворотному боці — вірш. Рваний велібр у стилі бітників. Щось про друзів, алкоголь і ніч.

– Це мій випуск. Я — зліва.

І тоді доктор робить свій вирок:

– Ми конфіскуємо фото, камеру й гітару. Експресивна поведінка та мислення пана Штомпки говорять, що він ненадійний громадянин, а відчуття ностальгії, яке він культивує, може призвести до нестримних фантазмів і аномалій. Це мій оперативний вердикт. Прошу внести до звіту, пане Ейс.

Штомпка блідне та тоне в кріслі, наче воно його ковтає. Шепоче:

– Кінчене стерво, хвойда...

Мені стає його шкода. Дійсно, ми схожі — обидва живемо минулим. Око падає на стіну, і я кажу: