Епілог. Пів року потому

•Мейбл Скотт

Я ніколи не думала, що звичайний шкільний випускний може здаватися дивом.

Ще пів року тому я мріяла лише про те, щоб знову побачити свій дім. Відчути знайомий запах кави на кухні, почути, як тато свариться з Ейденом через якусь дурницю, а мама вдає, що не помічає, як Вікторія крадькома забирає її улюблені книжки. Я хотіла засинати у власному ліжку й не прокидатися від кожного шереху.

Тоді майбутнє здавалося чимось надто далеким. А сьогодні я стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, тримаючи в руках випускну мантію, і не могла повірити, що справді дожила до цього дня.

— Якщо ти ще довго дивитимешся на неї, вона сама на тебе не вдягнеться, — пролунав голос мами з дверей.

Я зустріла її погляд у дзеркалі. Шеріл Найт — жінка, яка могла змусити здригнутися найнебезпечнішого вампіра одним поглядом, — зараз тримала в руках коробочку з моїми сережками й усміхалася так ніжно, що в мене защеміло в грудях.

— Я просто думаю, чи не запізно відмовитися від випускного.

— Запізно, люба. Твій батько вже тричі перевірив машину, двічі написав Джейку, який стоїть унизу, і один раз запитав мене, чи не забула я, що сьогодні важливий день.

— Це він так хвилюється?

— Ні, — мама підійшла до мене й обережно поправила пасмо волосся. — Це він так хвилюється, коли намагається не показувати, що хвилюється.

Я засміялася. Мій сміх досі іноді дивував мене саму. Раніше я могла сміятися, не замислюючись. Після полону довелося вчитися знову — не тому, що я забула як, а тому, що довгий час будь-яка радість здавалася чимось небезпечним. Ніби варто розслабитися бодай на секунду — і світ знову забере в мене все.

Але світ не забрав. Я була тут. Мама стояла поруч. Тато чекав унизу. Мої друзі незабаром мали зібратися в актовій залі. А Алларік… Алларік чекав на мене.

— Ти красива, — тихо сказала мама.

— Ти мусиш так казати. Ти моя мама.

— Я мушу казати тобі правду. А це, на жаль для твого батька, не завжди зручно.

Я повернулася й обійняла її. Мама одразу притиснула мене до себе. Міцно, але обережно — так, як робила останні пів року. Вона більше не намагалася вгадувати, коли мені потрібні обійми, а коли простір. Вона питала. І чекала на відповідь. Це було маленьке, майже непомітне диво, але саме з таких див складалося моє повернення.

— Дякую, — прошепотіла я.

— За що, сонечко?

— За те, що ви не дозволили мені залишитися там. Навіть після того, як я повернулася.

Мама на мить заплющила очі.

— Ми не повертали тебе до старого життя, Мейбл. Ми допомагали тобі побудувати нове. Ти сама зробила решту.

Вона поцілувала мене в чоло, а потім відступила й кивнула на мантію.

— А тепер одягайся. Я не хочу, щоб твій батько почав штурмувати сходи.

— Він не наважиться.

— Ти впевнена? Це Тревіс Скотт. Він одного разу зламав двері, бо вирішив, що я надто довго не відповідаю на повідомлення.

— Я пам’ятаю. Ти була у ванній.

— Саме так. І, повір, він досі вважає, що мав рацію.

Ми знову розсміялися. І цього разу я не боялася, що сміх зникне.

***

Алларік стояв біля машини в темному костюмі, який, судячи з його виразу обличчя, був для нього значно більшим випробуванням, ніж будь-який іспит. Він тримав у руках невеликий букет білих квітів. Коли я вийшла з будинку, його погляд одразу знайшов мене. І завмер.

— Що? — запитала я, спускаючись сходами.

— Нічого.

— Алларіку.

— Я намагаюся підібрати слова, які не звучатимуть так, ніби я щойно забув усю англійську.

— І як успіхи?

— Катастрофічні.

Я засміялася, а він нарешті усміхнувся у відповідь.

— Ти неймовірна, — сказав він. — Просто… неймовірна.

Він простягнув мені квіти. Я прийняла їх, а тоді помітила, що його пальці трохи тремтять.

— Ти нервуєш?

— Ні.

— Твої руки кажуть інше.

— Мої руки сьогодні не уповноважені давати коментарі.

Я похитала головою й обійняла його за шию. Алларік одразу обійняв мене у відповідь. За останні пів року він навчився не стискати мене надто сильно, не торкатися зненацька, не вимагати розповідей, коли я не хотіла говорити. Він навчився просто бути поруч.

А я навчилася говорити йому, коли мені страшно. Навчилася не соромитися того, що іноді досі прокидаюся посеред ночі. Навчилася розуміти, що любов не означає, ніби хтось мусить урятувати мене від усього світу. Іноді любов — це людина, яка сидить біля твого ліжка, поки ти знову вчишся спати.

— Готова? — запитав він, відсторонившись рівно настільки, щоб подивитися мені в очі.

Я глянула на будинок за його плечем. На вікно своєї кімнати, на знайомі двері, на маму, яка спостерігала за нами з ґанку й удавала, що зовсім не підглядає. Потім знову подивилася на Алларіка.

— Так. Готова.

І вперше за довгий час це слово не було спробою переконати саму себе. Я справді була готова.

***

За останні шість місяців наша родина навчилася жити з двома речами одночасно: з болем від того, що сталося, і з надією на те, що ще могло статися. Тато й мама не припиняли розслідування ні на день.

Після того, як мама записала спогади Конрада Вейла, кожна деталь перетворилася на нитку, що вела до наступної людини, наступної адреси, наступного сховища. Але жодну підказку не сприймали як беззаперечну істину. Тато, Джейк, Нік та решта команди перевіряли документи, зіставляли свідчення, працювали з правоохоронцями й шукали тих, кого мережа змусила зникнути.

Ейден розібрав цифрові сліди, які злочинці вважали давно стерті. Нік допоміг відновити маршрути перевезень. Джейк координував операції. Метт працював із врятованими, а Аліша допомагала знаходити для них безпечні місця, підтримку й людей, які не вимагали від них одужати за розкладом.

Раян і Вікторія теж долучалися, коли були потрібні їхні навички. І поступово темрява почала відступати.