Глава 29. Я залишуся

•Мейбл Скотт

Минув тиждень відтоді, як мене врятували. Сім днів. Сто шістдесят вісім годин, протягом яких моя родина намагалася повернути мені звичайне життя, а я вчилася згадувати, як ним користуватися.

Виявилося, що повернутися додому набагато легше, ніж знову відчути себе вдома. Я могла сидіти у власній кімнаті, торкатися знайомих речей, дивитися у вікно на дерева у дворі й усе одно здригатися від звуку машини за парканом. Могла їсти улюблені млинці мами й раптом втратити апетит, бо металевий звук виделки об тарілку нагадував мені двері того приміщення. Могла сміятися з жарту тата, а наступної миті забути, про що ми говорили, тому що мозок вирішував повернути мене в місце, де я зовсім не хотіла опинятися.

Найгірше було те, що я ніколи не знала, коли це станеться. Іноді я почувалася майже нормально.

А іноді звичайний дзенькіт ключів змушував мене стискати пальці так сильно, що нігті впивалися в долоні.

Мама сказала, що це не означає, ніби я слабка.

Тато сказав, що мені не потрібно поспішати.

 Метт сказав, що моє тіло й нервова система пережили надзвичайне навантаження, і відновлення потребуватиме часу. Він стежив за моїм станом, а донорську кров мені давали за узгодженим режимом, щоб сили поверталися поступово.

Аліша сказала, що якщо хтось наважиться вимагати від мене негайно стати колишньою Мейбл, вона особисто пояснить цій людині, чому це погана ідея.

Ейден запропонував установити в моїй кімнаті систему безпеки з такими налаштуваннями, що навіть президент не зміг би зайти без мого дозволу.

Тато відповів, що це звучить чудово. Мама сказала, що вони обоє нестерпні. Я засміялася. І на кілька секунд відчула себе собою.

А потім помітила Алларіка, який сидів поруч із моїм ліжком, і зрозуміла, що за цей тиждень він став частиною всіх моїх днів. І ночей. Особливо ночей.

***

— Ти знову не снідаєш, — зауважила мама.

Я подивилася на тарілку. Млинець. Яйця. Фрукти. Чай.

Наче мене збиралися відправити на триденний похід у гори, а не просто посадили за кухонний стіл.

— Я снідаю.

— Ти пересуваєш їжу виделкою.

— Це складний кулінарний процес.

Навпроти мене тато підняв очі від чашки.

— Не сперечайся з матір’ю до того, як поїси.

— Ти щойно сказав це так, ніби вона озброєна.

— Вона й озброєна.

Мама повільно повернула до нього голову.

— Тревісе.

— Я замовк.

Я посміхнулася й відкусила шматочок млинця. Алларік сидів праворуч від мене. За цей тиждень він вивчив мої нові звички краще, ніж я сама. Він знав, що я не люблю, коли до мене торкаються зненацька. Що іноді мені потрібно, аби хтось просто посидів поруч і не ставив запитань. Що я можу відмовитися від їжі, але погодитися на чай. Що після поганої ночі я особливо не люблю дивитися на власне відображення.

Він нічого не коментував. Просто підсунув до мене чашку.

— З медом, — сказав він.

Я подивилася на чай.

— Ти запам’ятав.

— Ти пила його так із дитинства.

— А якщо я тепер люблю без меду?

— Тоді я вип’ю твій чай і принесу інший.

— Дуже самовіддано.

— Я знаю.

Я усміхнулася й зробила ковток. Мені хотілося сказати йому, що він не мусить постійно бути поруч. Що він може повернутися додому, поспати у власному ліжку, зустрітися з друзями, зайнятися своїми справами.

Він пропустив уже цілий тиждень власного життя. Але щоразу, коли я збиралася це сказати, слова застрягали в горлі. Бо правда полягала в тому, що я не хотіла, аби він ішов. І мені було соромно за це.

Я не хотіла ставати людиною, яка тримається за когось лише тому, що боїться залишитися на самоті. Та Алларік ніколи не поводився так, ніби я була для нього тягарем.

Він не залишався через жалість. Він залишався, бо хотів.

Я ще не навчилася повністю в це вірити. Але намагалася.

***

Удень до нас приїхали Аліша, Нік і близнюки. Ентоні та Джоді увірвалися до будинку з таким ентузіазмом, ніби планували звільнити мене від нудьги силоміць.

— Мейбл! — гукнув Ентоні, забігаючи до вітальні. — Ми принесли тобі подарунок!

— Якщо це ще одна настільна гра, я відмовляюся.

— Це не гра, — ображено сказав Джоді.

Він тримав за спиною великий аркуш паперу. Я підозріло примружилася.

— Чому ви обоє так усміхаєтеся?

— Бо ми генії, — пояснив Ентоні.

— Це точно діагноз, — пробурмотіла я.

Вони розгорнули аркуш. На ньому була намальована я. Принаймні, вони запевняли, що це я.

У мене було фіолетове волосся, три руки, величезний лук і меч, а поруч стояв Алларік із крилами та написом: «ЗАХИСНИК МЕЙБЛ».

Я мовчала кілька секунд. Потім розсміялася. Сміялася так, що в мене заболів живіт, а на очах виступили сльози.

— Чому в мене три руки? — нарешті спромоглася запитати я.

— Щоб ти могла одночасно стріляти з лука, тримати меч і давати Алларіку ляпаси, — серйозно пояснив Джоді.

Алларік поперхнувся чаєм.

— Перепрошую?

— Ти ж її захисник, — нагадав Ентоні. — Тобі треба бути готовим.

— Я не знав, що в мене є офіційна посада.

— Тепер є.

Я знову засміялася. І раптом помітила, що всі в кімнаті дивляться на мене.

Мама стояла біля дверей із долонею біля губ. Аліша усміхалася крізь сльози. Тато сидів у кріслі, відкинувшись назад, і вперше за довгий час його обличчя не було напружене.

Нік обіймав Алішу за плечі. Навіть Ейден, який приїхав разом із ними, відвернувся до книжкової полиці й удавав, що дуже зацікавився корінцями книжок.

Я перестала сміятися.

— Що?

— Нічого, люба, — сказала мама.

— Ви всі дивитеся на мене.

— Бо ти смієшся, — відповіла Аліша. — І це чудово.

Мені захотілося знову заплакати. Але цього разу я не відчула страху через власні сльози. Я просто дозволила їм бути. Джоді обережно підійшов до мене.