Глава 27. Ще трохи, Мейбл

•Мейбл Скотт

Я ненавиділа це. Ненавиділа власну слабкість. Ненавиділа Конрада. Ненавиділа двері, за якими люди вирішували, скільки ще я маю витримати. Та найбільше я боялася, що більше ніколи не побачу своїх рідних.

Двері відчинилися. Я змусила себе підняти голову. Конрад Вейл стояв на порозі, бездоганно спокійний, у темному пальті. Він виглядав так, ніби збирався на ділову зустріч, а не вирішував долю людей, яких тримав у підвалі.

— Час їхати, Мейбл.

Я спробувала підвестися. Ноги не слухалися. Довелося спертися долонею об стіну, щоб не впасти. Конрад спостерігав за мною.

— Твій батько мав простий вибір. Припинити розслідування — і ти повернулася б додому.

— Ви справді думаєте, що я повірю, ніби відпустили б мене?

— Ні. Але ти мала б надію.

Я коротко засміялася. Вийшло хрипко й зовсім не весело.

— Ви огидний.

— А ти досі не зрозуміла, що хоробрість нічого не змінює.

Він підійшов ближче.

— Люди, які тебе шукають, скоро матимуть більше проблем, ніж можуть собі уявити.

Моє серце стислося.

— Не чіпайте їх.

— Тоді твій батько мав би подумати про це раніше.

Я хотіла відповісти. Хотіла вдарити його, плюнути йому в обличчя, зробити бодай щось, аби він не подумав, що переміг. Але тіло зрадило мене. Я похитнулася, і Конрад відступив, щоб не дозволити мені впасти на нього. Навіть це було принизливо.

— Виведіть її, — наказав він охоронцям.

Мене підхопили під руки. Коли мене потягнули до дверей, я встигла побачити коридор, освітлений тьмяними лампами, і відчинені двері в сусіднє приміщення. Там стояли коробки, папки й кілька металевих контейнерів. А за ними — жінка, яку я впізнала. Евелін. Вона сиділа на стільці, бліда й налякана, але жива. Наші погляди зустрілися. Я ледь помітно похитала головою, намагаючись сказати їй не здаватися. Вона зробила те саме. Ми не знали, чи побачимося знову. Та я раптом зрозуміла: навіть якщо я не виберуся звідси, хтось має дізнатися правду. Тато не повинен зупинятися. Не через мене. Не через погрози.

Я мала протриматися ще трохи. Лише трохи. Мене вивели надвір. Холодне повітря вдарило в обличчя. Перед будівлею стояв чорний фургон, двигун працював. Охоронець відчинив двері. І тоді десь далеко пролунав різкий голос:

— Поліція! Не рухатися!

Усе сталося водночас. Охоронець вилаявся. Інший потягнув мене назад. Хтось побіг до будівлі. Почулися крики, тупіт і глухі удари. Я не могла розібрати слів. Не могла зрозуміти, що відбувається.

Мене штовхнули на землю. Біль прострілив плече, але я майже не відчула його. Я лише дивилася на ворота. Будь ласка. Будь ласка, нехай це будуть вони. Нехай це буде тато. Нехай це буде мама. Нехай…

— МЕЙБЛ!

Я впізнала цей голос раніше, ніж побачила його. Алларік. Він з’явився у проході разом із Тревісом та іншими членами команди. Позаду рухалися правоохоронці. Усе навколо перетворилося на хаос, але Алларік дивився тільки на мене. Він кинувся вперед.

— Мейбл!

Я спробувала відповісти, та з горла вирвався лише слабкий звук. Він опустився переді мною на коліна, обережно підхопив мене й притиснув до себе. Я відчула його тепло. Його руки. Його серце, яке билося так швидко, ніби він сам ледве витримував.

— Я знайшов тебе, — прошепотів він. — Господи, Мейбл… я знайшов тебе.

Я вчепилася в його куртку.

— Алларіку…

— Я тут. Я нікуди не піду.

Мене затрусило. Я не знала, чи від холоду, чи від сліз, чи від того, що вперше за одинадцять днів могла дозволити собі не триматися.

— Я думала, що більше тебе не побачу.

Він заплющив очі й притулився чолом до мого.

— Не кажи так. Будь ласка, не кажи так.

Його голос зламався. А потім він відсторонився настільки, щоб подивитися на мене. Його обличчя змінилося. Він побачив мою блідість. Тремтіння рук. Те, як я насилу тримала очі відкритими. Він зрозумів.

— Тобі потрібна кров. Пий мою.

Я ледь помітно кивнула.

— Але я не можу… — прошепотіла я. — Я можу зробити тобі боляче.

— Мейбл.

— Алларіку, я не хочу…

Він узяв мою руку й притиснув до своїх грудей.

— Послухай мене. Ти не повинна зараз ні про що, крім власного життя, турбуватися. Чуєш?

Я похитала головою, і сльози знову покотилися по щоках.

— Я боюся.

— Я знаю.

Він поцілував мене в чоло.

— Але я тобі довіряю.

Потім він трохи відвернувся від інших, прикриваючи мене собою, і відгорнув комір.

— Пий.

Я завмерла.

— Ні…

— Мейбл, будь ласка.

Він торкнувся моєї щоки.

— Я хочу, щоб ти жила. Я хочу, щоб ти повернулася додому. Хочу почути, як ти знову сперечатимешся зі мною через якусь дурницю. Хочу, щоб ти сміялася з моїх невдалих пострілів з лука.

Його очі блищали.

— Ти мені потрібна жива. Тож пий.

Я ще раз подивилася на нього, шукаючи в його обличчі бодай найменший сумнів. Не знайшла. Я обережно торкнулася губами його шиї.

— Пробач, — прошепотіла я.

— Немає за що пробачати.

Я вкусила. Спершу відчула лише тепло його шкіри, а потім — кров. Життя. Моя виснажена природа відгукнулася майже миттєво, та я стримувалася, боячись узяти забагато. Алларік обіймав мене, підтримував за спину й не відступав ані на сантиметр. Його долоня лежала на моїй потилиці.

— Усе добре, — прошепотів він. — Я з тобою.

Я пила ще кілька ковтків, відчуваючи, як тепло повільно повертається в тіло. Запаморочення відступало. Світ уже не здавався таким далеким. Серце билося впевненіше, а пальці, якими я стискала його куртку, поступово набували сили. І весь цей час Алларік тримав мене так, ніби я була найважливішою людиною в його житті. Коли я нарешті відсторонилася, його шкіра була бліднішою, а на шиї залишилися дві маленькі ранки. Я одразу злякалася.

— Ти…

— Усе добре.