Глава 26. Я не дозволю тобі зникнути

•Алларік Харльсон

Я почав ненавидіти тишу. Раніше вона мені подобалася. У тиші було легше думати, читати медичні підручники, працювати над дерев’яними фігурками або просто слухати, як Мейбл розповідає про чергову дурницю, яка сталася з нею в школі.

Тепер тиша означала, що телефон не дзвонить. Що ніхто не знайшов нового сліду. Що десь у невідомому місці Мейбл усе ще могла сидіти на холодній підлозі, чекати, боятися, а ми нічого не знали.

Я сидів у штабі Тревіса вже кілька годин, утупившись у записи з камер. На столі переді мною стояв недопитий чай, який Аліша принесла ще до світанку. Він давно охолов.

— Ти дивишся на цей запис так, ніби збираєшся змусити його зізнатися, — промовив Ейден.

Я не відвів погляду від екрана.

— Якби це спрацювало, ми б уже знайшли Мейбл.

— Справедливо.

Він підтягнув до себе клавіатуру й відкрив ще одне відео. На екрані з’явилася дорога біля промислової зони. Машини проїжджали одна за одною. Фари розрізали темряву, мокрий асфальт відбивав світло, а камера час від часу втрачала чіткість через дощ.

— Ось фургон, який ми відстежували, — пояснив Ейден. — Принаймні той, що схожий на нього. Він проїжджає тут о 02:18.

— А на іншій камері він з’являється о 02:11, — сказав я.

Ейден кивнув.

— Саме так.

Я нахилився вперед.

— Відстань між камерами?

— Якщо їхати звичайним маршрутом — щонайменше двадцять хвилин. Навіть уночі, без заторів.

Я знову подивився на часові позначки. Сім хвилин. Це було неможливо.

— Годинники могли бути налаштовані неправильно?

— Перевірив. На одній камері час відстає на дві хвилини, на іншій — на одну. Навіть після корекції різниця не пояснюється.

— Отже, або це різні автомобілі, або ми неправильно визначили маршрут.

— Або фургон потрапив на одну з камер не тоді, коли ми думаємо, — додав Ейден. — Запис могли завантажити із затримкою. Я перевіряю метадані.

Я провів долонею по обличчю. Ми вже мали надто багато версій і надто мало відповідей.

— Знайди всі дороги між цими точками. Навіть ті, які здаються безглуздими. Старі під’їзди, приватні території, дороги за промисловими об’єктами.

— Займуся.

— І перевір, чи не використовувалися камери на цих ділянках раніше. Якщо вони несправні або записи зникали, я хочу знати про це.

Ейден уважно подивився на мене.

— Ти добре мислиш, коли перестаєш намагатися звинуватити себе в усьому.

Я гірко всміхнувся.

— Це була спроба мене підбадьорити?

— Ні. Це була спроба змусити тебе перестати виглядати так, ніби ти зараз особисто побіжиш шукати фургон пішки.

— Я не настільки дурний.

— Мейбл сказала б, що це спірне питання.

Я мимоволі всміхнувся. Лише на секунду. Але цього вистачило, щоб я згадав її голос. Її сміх. Те, як вона примружувала очі, коли намагалася зрозуміти, чи я говорю серйозно. Я заплющив очі. Будь ласка, тільки дочекайся нас.

***

Незабаром до кімнати зайшов Тревіс. Він виглядав так, ніби останні одинадцять днів забрали в нього не сон, а щось значно важливіше. Плечі залишалися напруженими, рухи — точними, погляд — холодним. Але я вже знав, як він дивився на телефон, коли отримував повідомлення від Мейбл. Наче кожного разу боявся побачити щось інше.

— Що знайшли? — запитав він.

Я пояснив проблему з часовими позначками. Тревіс кілька секунд мовчав, потім нахилився над картою.

— Якщо це один автомобіль, він не міг проїхати цю відстань за сім хвилин. Отже, ми або маємо справу з помилкою в даних, або хтось використав інший маршрут.

— Або навмисно підсунув нам неправильний запис, — додав я.

Тревіс подивився на мене.

— Можливо. Але ми не будемо будувати план на припущенні, що кожен збіг — пастка. Перевіряємо всі версії.

Я кивнув. Я знав, що він правий. Саме це й робило очікування таким нестерпним. Правильні рішення займали час. Перевірка фактів займала час. Пошук доказів займав час. А Мейбл не мала безмежного запасу часу.

— Я хочу поїхати з пошуковою групою, — сказав я.

Тревіс не відповів одразу.

— Навіщо?

— Я можу допомогти з перевіркою місцевості. Я добре запам’ятовую деталі, можу оглянути маршрути, поговорити зі свідками…

— Ти не маєш досвіду оперативної роботи.

— Я й не стверджую, що маю.

— Тоді чому ти вважаєш, що зможеш допомогти більше, ніж люди, які роблять це професійно?

Я стиснув руки. Бо мені потрібно було щось робити. Бо кожна година тут здавалася зрадою Мейбл. Бо я боявся, що якщо залишуся сидіти на цьому стільці, то одного дня дізнаюся, що вона чекала на нас, а я витратив час на перегляд записів. Але жодна з цих причин не була достатньою, щоб наражати інших на небезпеку.

— Я не хочу просто сидіти тут, — нарешті сказав я.

Тревіс повільно видихнув.

— Розумію.

— Тоді дозволь мені допомогти.

— Ти вже допомагаєш. Ти помітив проблему з часовими позначками, яку ми могли пропустити. Зараз ти допоможеш Ейдену перевірити інші маршрути. Якщо знадобиться твоя присутність на місці, ми це обговоримо з командою.

Я хотів заперечити. Натомість кивнув.

— Гаразд.

— Алларіку.

Я підняв очі.

— Я знаю, що вона тобі небайдужа. Але якщо ти дозволиш страху керувати кожним рішенням, то можеш ненавмисно ускладнити пошук. Мейбл потрібен не ще один чоловік, який ризикуватиме всім заради неї. Їй потрібні люди, які доведуть справу до кінця.

Ці слова боліли. Можливо, тому, що були правдою.

— Я знаю, — тихо відповів я.

Тревіс поклав руку мені на плече.

— Тоді допоможи мені повернути її.

Я подивився йому в очі.

— Повернемо.

Я не знав, чи мав право обіцяти це. Але відступати не збирався.

***

За годину ми отримали ще один запис. Цього разу з невеликої заправки на виїзді з міста. На екрані з’явився темний фургон. Він зупинився біля колонки, водій вийшов, розрахувався готівкою й повернувся до машини. Обличчя було погано видно. Номер — частково закритий брудом. Але на задньому ліхтарі була помітна темна тріщина. Я різко нахилився до монітора.