Глава 25. Я ще хочу додому

•Мейбл Скотт

Я прокинулася від холоду. Не від того, який відчуваєш, коли забуваєш зачинити вікно або виходиш надвір без куртки. Це був холод, що пробирався під шкіру й залишався там, навіть коли я щільніше обхоплювала себе руками. Кілька секунд я не могла згадати, де перебуваю. А потім побачила сірі стіни. І все повернулося.

Я повільно розплющила очі й спробувала підвестися. Долоні ковзнули по підлозі, руки затремтіли, а перед очима попливли темні плями.

— Чудово, — прошепотіла я. — Просто чудово.

Мій голос прозвучав так тихо, що я ледве його почула. Я більше не могла вдавати, ніби все під контролем.

Мені бракувало крові. М’язи слабшали, думки плуталися, а тіло боліло навіть тоді, коли я не рухалася. Кожна спроба підвестися нагадувала, наскільки далеко я опинилася від тієї дівчини, яка ще зовсім недавно вважала, що може впоратися майже з будь-чим.

Я доповзла до пляшки, що стояла біля стіни, і зробила кілька ковтків води. Потім притиснула холодний пластик до щоки.

У голові з’явився татовий голос. «Якщо тобі здається, що ти більше не можеш, спершу зупинися й подумай. Втома не завжди означає кінець.»

Я тоді закотила очі й відповіла, що він говорить як старий інструктор із мотиваційних плакатів. Він розсміявся. Я теж.

Тепер я віддала б усе, щоб почути той сміх ще раз. Я притиснула пляшку до грудей і заплющила очі.

— Я хочу додому, — прошепотіла я.

Ці слова зламали щось усередині. Я повторила їх знову, вже без спроб удавати, що мені байдуже.

— Я хочу додому.

Мені не потрібні були героїчні промови. Не потрібні були перемоги, гучні обіцянки чи можливість довести, що я сильніша за людей, які мене викрали. Я хотіла маму. Тата. Алішу, яка обіймала мене так міцно, що я завжди скаржилася, ніби вона намагається зламати мені ребра. Ейдена, який називав себе моїм улюбленим хрещеним, хоча я ніколи офіційно не затверджувала цей титул. І Алларіка. Особливо Алларіка. Я хотіла побачити його обличчя, почути, як він скаже, що я неймовірно вперта й що колись це мене занапастить. А потім, можливо, обійме. Якщо я попрошу.

Я сховала обличчя в долонях. Мені було страшно. По-справжньому страшно. І цього разу я не могла пожартувати так, щоб страх відступив хоча б на кілька хвилин.

***

За дверима щось упало. Потім пролунала лайка, гуркіт металу й швидкі кроки. Я підняла голову.

— Швидше! — крикнув хтось у коридорі. — Вейл сказав, щоб до світанку все було готове.

Я завмерла. Знову переміщення. Я притиснулася до стіни й почала прислухатися.

— А з нижнього рівня?

— Спершу ті, кого можна вивезти без проблем. Решта — за окремим наказом.

— А якщо охорона почне ставити запитання?

— Тоді покажеш документи. Для цього ми їх і підготували.

Кроки наблизилися до моїх дверей і зупинилися. Я затамувала подих. Замок клацнув.

Усередину зайшов чоловік зі шрамом. За ним ішов ще один охоронець, якого я раніше бачила лише здалеку.

— Підводься, — наказав чоловік зі шрамом.

Я спробувала. Ноги не втримали мене. Я вдарилася коліном об підлогу й зціпила зуби, щоб не скрикнути.

— Серйозно? — він схопив мене за плече. — Навіть стояти не можеш?

Я не відповіла. Не тому, що не мала що сказати. Я просто не хотіла витрачати сили на людину, яка ніколи не зрозуміє, що зробила. Він потягнув мене вгору. Кімната хитнулася, а світло над дверима роздвоїлося.

— Вона ледве тримається, — сказав другий чоловік.

— Я бачу.

— Якщо вона знепритомніє під час перевезення…

— То ти приведеш її до тями.

Другий чоловік стиснув губи, але промовчав. Я запам’ятала його голос. Не тому, що сподівалася на допомогу. Просто кожна дрібниця могла виявитися важливою, якщо мені пощастить повернутися додому. Мене вивели в коридор. Я спробувала рахувати двері. Одна. Дві. Три. На четвертій сходовий майданчик повертав ліворуч. За ним ішов короткий коридор, де пахло мастилом і вогкістю. Десь далеко працював двигун. Ми спустилися сходами. Я ледь не впала на останній сходинці, але чоловік зі шрамом утримав мене за руку.

— Не смій зараз помирати, — прошипів він. — Ти ще потрібна Вейлу.

Я підняла на нього погляд.

— А я вже почала думати, що ви нарешті відпустите мене на заслужений відпочинок.

Він різко смикнув мене вперед. Біль прошив плече, але я не дозволила собі видати жодного звуку. Не тому, що хотіла здаватися сильною. Тому, що хотіла запам’ятати дорогу.

***

Мене привели до приміщення, де стояли металеві стелажі й кілька великих ящиків. На стінах висіли схеми, а біля дальніх дверей двоє чоловіків перевіряли документи. На столі лежала папка. Поряд — аркуш із таблицею.

Я не могла прочитати всі рядки, але побачила знайомий логотип транспортної компанії. Нижче були дати й короткі коди. Один із чоловіків закрив папку, перш ніж я встигла роздивитися більше.

— Вона готова? — запитав він.

— Настільки, наскільки може бути готовою, — відповів чоловік зі шрамом.

— Вейл наказав не затримуватися.

— Тоді нехай сам прийде й спробує пройти з нею коридором.

Я хотіла засміятися. Натомість ледве втрималася на ногах. Другий чоловік кинув на мене короткий погляд.

— Вона довго не протримається.

— Це не моя проблема.

— Може стати твоєю, якщо вона помре до того, як Вейл отримає своє.

Чоловік зі шрамом наблизився до нього.

— Ти хочеш щось сказати?

— Ні.

— Тоді працюй.

Вони знову повернулися до документів. Я опустила голову, вдаючи, що ледве усвідомлюю, де перебуваю. Насправді я слухала.

— Дві машини вже на місці, — сказав один із чоловіків. — Третю направили до іншої адреси.

— А люди?

— Частину заберуть звідси. Решта поїде окремо.

— Скільки?

— Не став запитань, на які не хочеш знати відповіді.

Я відчула, як у мене стискається горло. Частину заберуть звідси.