Глава 24. Поки не зачинилися останні двері

•Тревіс Скотт

На одинадцятий день я перестав рахувати чашки кави. Не тому, що їх стало менше. Навпаки — вони накопичувалися на столах, підвіконнях і навіть на шафі біля серверної. Просто в якийсь момент я зрозумів, що кількість випитої кави нічого не змінює.

Мейбл усе ще не було вдома. А я досі не знав, де її шукати.

На екранах перед нами змінювалися карти, записи камер, транспортні документи й фотографії будівель. Ейден працював майже безперервно, Нік перевіряв маршрути, Джейк розмовляв із нашими контактами, а Кейл разом із представниками правоохоронців оглядав промислові райони.

Усі робили свою роботу. І все одно цього було недостатньо.

— Ти знову дивишся на той самий запис, — зауважив Джейк.

Я не відвів очей від монітора.

— Там може бути щось, чого ми не помітили.

— Або там нічого немає, і ти просто сподіваєшся, що зображення раптом зміниться.

Я повільно повернув голову.

— Якщо ти прийшов читати мені лекцію про сон, можеш одразу йти.

— Я прийшов нагадати, що ти не допоможеш їй, якщо почнеш припускатися помилок.

— Я не припускаюся помилок.

Джейк мовчки подивився на мене. Ненавиджу, коли він так робить. Ненавиджу ще більше, коли він має рацію. Я відкинувся на спинку крісла й потер обличчя долонями.

— Що в нас є?

— Окрім твого поганого настрою? — запитав Ейден, не відриваючись від клавіатури. — Дві компанії, один підрядник, три транспортні маршрути, які не збігаються з офіційними накладними, і рахунок за технічне обслуговування будівлі, якого, за словами власника, ніколи не існувало.

— Тобто нічого, що можна використати для негайного затримання Вейла.

— Саме так.

— А що можна?

Ейден перестав друкувати.

— Можливо, дещо.

Він вивів на великий екран таблицю з датами, номерами транспортних засобів і кодами підрядників.

— Аліша помітила повторюваний код у документах, пов’язаних зі зникненням Евелін. Я перевірив його за матеріалами, які ми маємо право використовувати. Він з’являється ще в одному ланцюжку перевезень. Офіційно це доставка промислового обладнання.

— А неофіційно?

— Не знаю. Але частина вантажів проходила через проміжні склади, а потім зникала з обліку до прибуття в кінцеву точку.

Нік підсунув до себе аркуш.

— Можливо, це банальна схема ухилення від податків.

— Можливо, — погодився Ейден. — А можливо, саме так вони приховують переміщення людей. Поки що ми не можемо стверджувати ні того, ні іншого.

Я нахилився вперед.

— Де кінцева точка?

Ейден збільшив карту. На екрані з’явився промисловий район за межами міста. Поруч були кілька складів, стара ремонтна майстерня та будівля, яка офіційно значилася як приміщення для зберігання обладнання. Я впізнав назву в документах. Ту саму компанію, яку ми вже перевіряли.

— Ми були там, — сказав я.

— На сусідньому об’єкті, — уточнив Нік. — Не на цьому. І це різні адреси, хоча вони належать до одного ланцюжка оренди.

— Чому ми не побачили цього раніше?

— Тому що до вчорашнього вечора в нас не було підстав пов’язувати ці записи, — відповів Ейден. — А тепер є. Але я не хочу, щоб ти сприймав збіг як доказ.

Я подивився на нього.

— Ти справді думаєш, що я настільки відчайдушний?

— Тревісе, ти три дні тому намагався переконати мене, що можеш визначити марку фургона за відображенням у калюжі.

— І я був близький до цього.

— Це була калюжа на пів екрана.

— Вона була досить чіткою.

— Ви двоє можете посваритися про калюжу пізніше? — втрутився Джейк. — У нас є адреса, яку треба перевірити.

Я підвівся.

— Зв’яжіться з правоохоронцями. Передайте їм усі матеріали й попросіть перевірити будівлю, маршрути під’їзду та прилеглі території. Жодних самостійних рейдів. Ми не знаємо, чи є там Мейбл, скільки людей утримують усередині й чи готові вони перевозити заручників.

— Зрозумів, — сказав Нік.

— І ще. Перевірте всі транспортні засоби, що могли пройти цим маршрутом за останні дванадцять годин. Не тільки ті, які належать компанії Вейла. Будь-які орендовані фургони, приватні перевезення, автомобілі без повного запису в системі.

Ейден уже повернувся до клавіатури.

— Займуся.

Я глянув на карту. Адреса. Кілька цифр. Лінії доріг, що розходилися в різні боки. І десь серед них — моя донька. Я мусив змусити себе не уявляти її за цими стінами. Не уявляти, як вона кличе мене, а я не чую. Як вона чекає, поки ми знайдемо потрібний поворот, правильний склад, потрібні двері.

Мені потрібні були факти. Не страх. Не здогадки. Факти.

***

За сорок хвилин зателефонував представник правоохоронців, з яким ми координували пошук. Я ввімкнув гучний зв’язок.

— Ми перевірили адресу, яку ви передали, — сказав він. — Будівля справді використовується, хоча документи про оренду оформлені через посередника. Власник стверджує, що там зберігають обладнання для ремонту доріг.

— А що кажуть на місці?

— Зовні все виглядає законно. Є охорона, камери, огорожа. Але один із працівників повідомив, що вночі бачив кілька транспортних засобів, які за документами не повинні були там перебувати.

Я стиснув край столу.

— Люди?

— Він не може підтвердити, що бачив людей. Лише почув шум усередині одного з фургонів і вирішив, що перевозять обладнання. Ми перевіряємо цю інформацію.

— Коли зможете оглянути приміщення?

— Потрібні законні підстави для повного обшуку. Ми працюємо над цим. Поки що не хочемо злякати тих, хто може бути всередині, якщо підозри підтвердяться.

Я розумів логіку. Розумів необхідність доказів, дозволів і координації. Розумів усе, що повинен був розуміти керівник. Але я був і батьком. І кожна хвилина звучала в моїй голові як вирок.

— Якщо є підстави вважати, що комусь загрожує безпосередня небезпека, дійте відповідно до процедури невідкладного реагування, — сказав я. — Ми передамо вам усе, що зможемо підтвердити. Але не дозволяйте бюрократії перетворити пошук на очікування.