Глава 23. Коли надія стає тихішою

•Мейбл Скотт

У темряві всі години були однаковими. Холодними. Довгими. Нескінченними. Я сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни, і дивилася на власні руки. Вони тремтіли.

Я стиснула пальці в кулаки, спробувала розігнути їх і знову стиснула. Рух виявився важчим, ніж мав би бути. Ніби моє тіло належало комусь іншому, а я лише спостерігала за ним збоку.

Я завжди знала, що вампірська природа має свою ціну. Просто не думала, що колись платитиму її ось так.

За дверима почулися кроки. Я підняла голову. Три кроки. Пауза. Ще два. Замок клацнув.

Усередину зайшов Тихий. Я вже не пам’ятала, чи називали його справжнім ім’ям, але навіть якби знала, навряд чи захотіла б ним користуватися. Він не був добрим. Не був моїм союзником. Проте на відміну від чоловіка зі шрамом, не отримував задоволення від чужого болю.

Принаймні я сподівалася, що не отримував. Він поставив біля мене пластикову пляшку води та невеликий контейнер із їжею.

— Їж.

Я подивилася на контейнер.

— А десерт буде?

Він не відповів.

— Зрозуміло. Сервіс тут жахливий.

Колись я б сама засміялася з такого жарту. Тепер мої губи лише ледь ворухнулися. Тихий затримав на мені погляд.

— Ти марнуєш сили.

— А ти марнуєш свій талант розмовляти. Ми обоє маємо проблеми.

Його щелепа напружилася. На мить мені здалося, що він скаже щось різке, але він лише відступив до дверей.

— Вейл хоче бачити тебе.

Мій шлунок стиснувся. Не від голоду. Від страху.

Я ненавиділа це відчуття. Ненавиділа, що воно досі могло керувати мною, навіть коли я намагалася переконати себе в протилежному.

— Передай йому, що я зайнята.

— Мейбл.

Він уперше вимовив моє ім’я так, ніби намагався попередити мене.

— Не ускладнюй.

Я повільно підвелася, сперлася долонею об стіну й перечекала, поки кімната перестане хитатися.

— Повір, — прошепотіла я, — я давно вже нічого не спрощую.

***

Конрад Вейл сидів за столом у тому самому приміщенні, де я бачила його востаннє. На столі стояли склянка води, папка з документами й телефон. Усе було акуратно, майже бездоганно. Мене дратувала ця охайність. Людина, яка допомагала перетворювати чужі життя на цифри в документах, не повинна була виглядати так, ніби щойно закінчила робочий день у звичайному офісі. Він підвів очі.

— Сідай.

Я залишилася стояти. Принаймні спробувала. Ноги ледь тримали мене, і я знала, що він це помітив. Конрад нічого не сказав, лише вказав на стілець навпроти. Я сіла сама, перш ніж тіло вирішило зробити це за мене.

— Твій батько впертий, — промовив він.

— Ви вже знайомі з цією його рисою. Навіщо повторюватися?

— Він отримав чіткі умови.

— А ви отримали чітку відповідь.

— Так. І саме тому ми зараз розмовляємо.

Він відкрив папку й дістав кілька аркушів. Я впізнала логотип транспортної компанії, який уже бачила раніше. Під ним ішли таблиці, дати, номери рейсів і прізвища, частина яких була закреслена. Я змусила себе не дивитися надто уважно. Не тому, що не хотіла запам’ятати. Навпаки. Я хотіла запам’ятати кожен рядок. Просто не хотіла, щоб він це помітив.

— Ти розумна дівчина, Мейбл. Тому спробую пояснити простіше. Твій батько шукає людину, яка зникла. Він вважає, що за цим стоїть організована мережа. Він має деякі документи, і ці документи можуть завдати шкоди людям, які не звикли до чужого втручання.

— Ви зараз говорите про себе?

Конрад ледь нахилив голову.

— Я говорю про людей, які мають достатньо ресурсів, щоб захистити власні інтереси.

— Як зворушливо. Вони захищають інтереси, а ви викрадаєте людей. У кожного своє хобі.

Його погляд похолов. Я відчула, як усередині мене здригається щось маленьке й виснажене. Страх нікуди не зник. Він просто навчився сидіти тихо.

— Ти досі вважаєш, що можеш перемогти мене словами?

— Ні, — чесно відповіла я. — Я просто не хочу, щоб ви думали, ніби я погодилася з вами.

На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша. Потім він закрив папку.

— Твій батько отримав ще один шанс. Він його не використав.

Я відчула, як серце пропускає удар.

— Що ви зробили?

— Поки що нічого, про що тобі варто знати.

— Якщо ви його чіпатимете…

— Що ти зробиш?

Він поставив запитання спокійно. Без насмішки. Саме це й було найгіршим. Я хотіла відповісти. Хотіла сказати, що вирвуся звідси, знайду його й змушу заплатити за кожну хвилину. Хотіла пригадати всі ті слова, якими колись лякала хлопців, що вважали себе сильнішими за мене. Але я не могла підвестися без допомоги. І він це знав.

— Ти навіть не можеш захистити себе, — сказав Конрад. — Не кажучи вже про свою родину.

Я опустила очі. Лише на мить. Мені потрібно було вдихнути. Зібрати думки. Не дозволити йому побачити, наскільки близько він підійшов до того місця, де закінчувалися мої сили.

— Можливо, — прошепотіла я.

Він, здається, не очікував такої відповіді.

— Що?

— Можливо, зараз я не можу себе захистити. Але це не означає, що ви маєте рацію.

Я підняла на нього погляд.

— Ви досі боїтеся мого батька. Інакше я б вам не знадобилася.

Уперше за всю розмову Конрад не відповів одразу. Цього вистачило, щоб я зрозуміла: я влучила. Не перемогла. Не змінила ситуацію. Навіть не отримала жодної гарантії, що повернуся до своєї кімнати без нових травм. Але влучила. І я трималася за це, як за останню сірник у темряві.

***

Коли мене повернули до кімнати, я вже майже не відчувала ніг. Тихий підтримав мене за лікоть, допоміг переступити поріг і відпустив лише тоді, коли я сперлася на стіну.

— Сядь, — сказав він.

— Мені подобається стояти.

— Ти зараз упадеш.

— Тоді принаймні матиму нагоду змусити вас усіх понервувати.