Глава 22. Те, що ховається між рядками

•Аліша Дейн

Я завжди вірила, що в кожної історії є дві версії. Та, яку розповідають уголос. І та, яку люди намагаються приховати.

У книжках це зазвичай означало, що головний герой знаходить старий лист, дивний символ або таємну кімнату, а потім за кілька сторінок розкриває змову, яку ніхто не помічав десятиліттями. У реальному житті все було значно менш романтично.

У реальному житті ти сидиш о третій ночі в задушливому приміщенні, перед тобою лежить сорок сім сторінок документів, кава давно охолола, а єдина таємниця полягає в тому, чому хтось вирішив друкувати таблиці таким дрібним шрифтом.

Я потерла очі й подивилася на годинник. Третя двадцять сім. Нік обіцяв, що відвезе мене додому, щойно я втомлюся. Це було чотири години тому. Я могла б нагадати йому про обіцянку, але добре знала, що він відповість: «Ще п’ять хвилин». Потім мине година. Потім дві. А потім він згадає, що я не їла, принесе мені щось із кухні й удаватиме, ніби це цілком нормальний спосіб провести ніч. Я любила його. Але іноді хотілося прибити його власною книжкою.

— Ти знову дивишся на одну й ту саму сторінку, — сказав Джейк, проходячи повз мій стіл.

— Я не дивлюся. Я аналізую.

— Уже двадцять хвилин?

— Можливо, сторінка складніша, ніж здається.

Він зупинився, подивився на документ, потім на мене.

— Ти розумієш, що це звичайний рахунок за технічне обслуговування?

— Саме тому він мене й дратує.

Джейк повільно підняв брови.

— Я не хочу знати.

— Розумне рішення.

Він пішов далі, а я повернулася до документів. Тревіс дозволив мені працювати з матеріалами, які вже перевірили й відкрили для команди. Я не мала доступу до всього, що збирали Нік та Ейден, але могла переглядати відкриті договори, звіти про допомогу врятованим і списки компаній, які фігурували в різних епізодах справи. Я не шукала злочинця. Я шукала повторення.

Іноді люди залишають сліди не тому, що недбалі, а тому, що вважають власні звички непомітними. Одна адреса тут. Одна назва компанії там. Один платіж, який не мав би нічого спільного з іншим. Я перегорнула сторінку. Знову побачила знайому назву.

Транспортна компанія, яка фігурувала в документах щодо перевезень. Вона не була безпосередньо пов’язана з викраденням Мейбл — принаймні ми не мали такого підтвердження. Але її підрядники з’являлися в документах, пов’язаних із попередніми операціями. Я взяла ручку й обвела назву. Потім відкрила інший папку. Там ішлося про допомогу жінкам, яких команда Тревіса врятувала кілька місяців тому. Звичайний звіт: медична підтримка, тимчасове житло, оформлення документів. Я вже бачила його раніше. І раніше не помічала нічого особливого. Але тепер звернула увагу на дату.

Один із документів було зареєстровано за два дні до того, як Евелін зникла з безпечного місця. Я перечитала рядок. Потім ще раз.

— Ні, — прошепотіла я.

Це не могло бути доказом. Документ міг бути створений раніше, а зареєстрований пізніше. Могла бути технічна помилка. Могли існувати десятки невинних пояснень. Але дата збігалася з періодом, коли хтось запросив змінити місце перебування Евелін. Я потягнулася до ноутбука й відкрила таблицю, яку Ейден підготував для команди. Поруч із датою стояв код підрядника. Я звірила його з іншим файлом. Той самий код. Не компанія. Не конкретна людина. Лише код, який повторювався в документах, що стосувалися різних етапів перевезень. Я відкинулася на спинку стільця.

— Мені це не подобається.

— Що саме? — почувся голос Ніка.

Я навіть не помітила, коли він підійшов. Він поставив переді мною тарілку із сендвічем.

— Їж.

— Ніку…

— Спочатку їжа. Потім змова.

— Це не змова. Це потенційний збіг.

— Чудово. Їж потенційний сендвіч.

Я подивилася на нього. Він подивився на мене. Я взяла сендвіч.

— Ненавиджу, коли ти маєш рацію.

— Ти говориш це щонайменше тричі на тиждень.

— І щоразу щиро.

Нік сів поруч і глянув на документи. Я пояснила йому, що знайшла. Не поспішала робити висновки, не називала компанію злочинною й не стверджувала, що хтось навмисно допоміг викрадачам. Я просто показала йому дати. Коди. Повторення. Нік перестав усміхатися.

— Ти перевіряла, хто мав доступ до цих документів?

— Лише за даними, які є в нашій таблиці. Повного журналу доступу я не маю.

— Тоді не чіпай нічого іншого. Я попрошу Ейдена перевірити, чи збігається це з журналами доступу та інформацією про зовнішнього підрядника.

— Я саме цього й хотіла.

Він уважно подивився на мене.

— Ти розумієш, що це може бути нічим?

— Так.

— І що ми не можемо звинувачувати людину лише через збіг дат?

— Ніку, я працюю з архівними документами. Я знаю, що означає перевіряти джерела.

Він підняв руки.

— Добре. Просто хотів переконатися.

Я зітхнула.

— Я не намагаюся грати в детектива. Я хочу допомогти знайти Мейбл.

Обличчя Ніка пом’якшало. Він накрив мою руку своєю.

— Я знаю.

І саме ці два слова ледь не змусили мене розплакатися. Тому що ми обоє знали, що означає її відсутність.

Мейбл була не просто донькою Тревіса й Шеріл. Вона була нашою дівчинкою. Тією, яка могла з’явитися в домі без попередження, вкрасти останнє печиво, посперечатися з Ніком і втекти до мене на кухню, коли він починав читати їй лекції.

Я була її хрещеною матір’ю. Я пам’ятала, як уперше тримала її на руках. Як боялася зробити щось не так. Як обіцяла собі, що завжди буду поруч, коли вона потребуватиме допомоги. Тепер вона була десь там. У невідомому місці. Серед людей, які вирішили, що її життя можна використати для тиску на батька. Я витерла очі й випросталася.

— Відправляй Ейдену.

Нік кивнув.

— Уже.

***

Ейден перевірив документи за кілька хвилин. Коли він підійшов до нас, у нього був той вираз обличчя, який я вже навчилася впізнавати: він знайшов щось цікаве, але ще не вирішив, наскільки це погано.