Глава 21. Людина за всіма нитками

•Мейбл Скотт

Я прокинулася від звуку замка. Не тому, що добре виспалася. Спати нормально я вже давно не могла. Моє тіло то провалювалося в коротке забуття, то виривало мене звідти від найменшого шуму, наче навіть уві сні воно пам’ятало, що тут не можна розслаблятися. Я розплющила очі. Наді мною була чужа стеля. Це було перше, що я помітила. Друге — запах. Мастило, пил, волога штукатурка й щось різке, хімічне. Повітря здавалося холоднішим, ніж у попередньому приміщенні. Третє — мої руки. Вони були вільні.

Я повільно сіла, намагаючись не видати, наскільки сильно паморочиться голова. Зап’ястя боліли, пальці погано слухалися. На мені залишилася та сама кофта з розірваним швом, а взуття було вкрите засохлим брудом. Отже, мене перевезли.

Я не знала, куди саме, скільки часу тривала дорога і чи була та промислова будівля, яку команда шукала, місцем мого попереднього ув’язнення. Зате я знала, що тепер не можна витрачати жодної хвилини на паніку. Я підвелася. Світ хитнувся так сильно, що я встигла зробити лише два кроки, перш ніж довелося спертися на стіну.

— Чудово, — прошепотіла я. — Просто чудово. Ще трохи, і зможу перемагати ворогів силою власного запаморочення.

Мій голос прозвучав хрипко й надто тихо. Я більше не була тією дівчиною, яка могла пробігти кілька кілометрів, відпрацювати удари на тренуванні, а потім посперечатися з батьком через те, що він знову перевірив, чи замкнені двері. І здається жити мені лишилось дуже мало, бо я вже не витримую голоду…

Замок клацнув. Я повернулася до дверей. Увійшов чоловік зі шрамом. За ним стояв тихий викрадач, а трохи далі, в коридорі, я помітила ще двох людей.

— Підводься, — наказав чоловік зі шрамом.

Я повільно випросталася.

— Ти знаєш, що існує така дивовижна річ, як прохання?

Він схопив мене за плече. Я здригнулася від болю, але втрималася на ногах.

— Сьогодні ти побачиш людину, яка хоче з тобою поговорити.

— Якщо це ще один чоловік, який думає, що його загадковість робить його цікавим, передай йому, що я не вражена.

Він сильніше стиснув пальці.

— Помовчиш, коли побачиш його.

Мене вивели в коридор. Я змушувала себе дивитися навколо, хоча кожен крок давався важче за попередній. На стінах виднілися старі сліди від кріплень. Біля повороту стояла металева шафа, поруч лежали згорнуті кабелі. Десь за стіною гуділа вентиляція. Я запам’ятовувала все, що могла. Не тому, що була впевнена, ніби зможу цим скористатися. А тому, що пам’ять була єдиним, чого вони поки що не могли в мене забрати. Ми пройшли через подвійні двері й опинилися у великому приміщенні, освітленому холодними лампами. Там стояв стіл. На ньому лежали документи, кілька телефонів і відкрита папка. Біля вікна сидів чоловік у темному одязі. Він не був схожий на людей, яких я бачила досі.

Не через зовнішність. Зовні він був цілком звичайним: темне волосся, акуратно застебнута сорочка, спокійне обличчя. Жодних помітних татуювань, шрамів чи інших ознак, які могли б підказати, що переді мною людина, здатна організувати викрадення. Він виглядав як той, кому відчиняють двері в офісах, подають каву й довіряють підписувати документи. Саме це й було найгіршим. Він підняв голову.

— Мейбл Скотт.

Я зупинилася.

— А ти, мабуть, людина, яка не вміє користуватися телефоном, щоб домовитися про зустріч.

Він ледь усміхнувся.

— Гострий язик. Твій батько теж такий.

— Не знаю. Я зазвичай слухаю його лише тоді, коли він каже, що вечеря готова.

Чоловік зі шрамом штовхнув мене до стільця. Я сіла, приховуючи біль у колінах. Чоловік біля вікна жестом наказав іншим вийти. Тихий викрадач затримався на секунду, подивився на мене, а тоді теж зник за дверима. Ми залишилися втрьох — я, незнайомець і чоловік зі шрамом, який став біля стіни.

— Мене звати Конрад Вейл, — сказав незнайомець.

Ім’я впало між нами, як камінь у воду. Конрад. Я згадала слова Евелін. Вона знала обличчя чоловіка, якого називали Конрадом. Людину, яка стояла за транспортною мережею, але воліла не з’являтися там, де могла залишити сліди. Я не знала, чи цей чоловік був саме тим, про кого говорила Евелін. Але його присутність тут навряд чи була випадковою.

— Приємно познайомитися, — сказала я.

Конрад подивився на мене.

— Ти намагаєшся жартувати, бо боїшся.

Мені захотілося відповісти, що він надзвичайно проникливий для людини, яка викрадає підлітків. Але я промовчала. Він нахилив голову.

— Ти розумна дівчина. І досить сильна. Саме тому твій батько так багато ризикує заради тебе.

— Мій батько ризикує заради людей, яких навіть не знає.

— Так. Це його проблема.

— Ні, — сказала я. — Це його сила.

Усмішка зникла з обличчя Конрада. Лише на мить. Але я помітила.

— Твій батько втручається в справи, яких не розуміє. Він переконаний, що може врятувати кожного. Що будь-яку людину можна повернути додому, якщо достатньо наполегливо шукати.

— Іноді він має рацію.

— А іноді люди зникають. Свідки змінюють показання. Документи губляться. Компанії закриваються. І ніхто не може довести, що сталося насправді.

Я відчула, як у мене холонуть пальці. Він говорив так, ніби описував звичайну роботу. Ніби зниклі люди були не людьми, а помилками в таблиці.

— Ти це робиш постійно? — запитала я. — Говориш про людські життя так, ніби вони пункти в договорі?

— Емоції не допомагають керувати великими системами.

— Можливо. Але вони допомагають зрозуміти, коли ти став чудовиськом.

Чоловік зі шрамом відштовхнувся від стіни. Конрад підняв руку, зупиняючи його.

— Нехай говорить.

Він розглядав мене уважніше.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла одну річ. Твій батько міг припинити це ще кілька днів тому. Він міг віддати матеріали, перестати шукати Евелін Шоу й залишити цю справу людям, які не мають ілюзій щодо світу.