Глава 20. Слід, який не можна втратити

•Алларік Харльсон

Я ненавидів звук телефону. Не сам телефон. Не дзвінки, повідомлення чи навіть безглузді сповіщення, які раніше змушували мене перевіряти екран посеред уроку. Я ненавидів те, що кожен новий звук змушував мене сподіватися. А потім — розчаровуватися. Мейбл не писала мені вже стільки часу, що я перестав рахувати години. Я знав, що вона не могла відповісти. Знав, що її телефон знищили ще тієї ночі. Знав, що зараз вона, можливо, навіть не має уявлення, котра година. Але іноді я все одно дивився на наш чат.

Якийсь дурний жарт про дерев’яну лисицю, яку я вирізав для неї кілька тижнів тому. Вона написала, що фігурка підозріло схожа на мене, бо має такий самий вираз морди, коли хтось намагається відібрати в неї їжу. Я відповів, що в такому разі вона повинна перестати красти мою картоплю фрі. Вона поставила сміховий смайлик. І все.

Іноді мені хотілося повернутися в той день і змусити себе звернути увагу на кожну дрібницю. На те, як вона дивилася на дорогу. На її надто швидку усмішку. На те, як сказала, що хоче подихати свіжим повітрям. Я ж відпустив її. Не змусив залишитися. Не пішов за нею. І тепер ця думка гризла мене зсередини.

— Ти знову дивишся на телефон.

Голос Аліші змусив мене підняти голову.

Вона стояла біля дверей із двома паперовими стаканчиками кави. Втомлена, бліда, з волоссям, недбало зібраним на потилиці. Вона майже не спала останніми днями, але все одно знаходила сили приносити комусь їжу або нагадувати, що люди не можуть існувати виключно на кофеїні. Я простягнув руку по стаканчик.

— Він може задзвонити.

— А може й не задзвонити найближчі десять хвилин. Ти не змусиш його працювати силою погляду.

— Я знаю.

— Тоді випий каву.

Я зробив ковток і скривився.

— Вона холодна.

— Ти отримав її три хвилини тому.

— Вражаєшся моїм талантам?

— Твоєму таланту знаходити проблеми там, де їх немає, я давно перестала дивуватися.

Я ледь усміхнувся. Це була перша усмішка за останні кілька годин, і вона зникла майже відразу. Аліша сіла поруч.

— Алларіку, — тихо сказала вона, — ти не міг знати, що станеться.

— Я мав помітити.

— Ти не можеш передбачати кожен її крок.

— Я знаю Мейбл усе життя.

— Саме тому тобі здається, що ти мав знати все.

Я стиснув стаканчик пальцями.

— Вона завжди робить вигляд, що все гаразд. Навіть коли їй страшно. Особливо коли їй страшно. Я мав зрозуміти, що вона щось приховує.

Аліша довго мовчала.

— Можливо, — нарешті сказала вона, — ти мав зрозуміти, що вона потребує допомоги. Але це не означає, що ти винен у тому, що її викрали. Винні ті, хто це зробив.

Я хотів відповісти, але не знайшов слів. Тому просто допив холодну каву.

***

У штабі Тревіса панувала напруга, яку можна було майже торкнутися руками. На стінах висіли карти промислового району. На великому екрані Ейден переглядав записи камер, а Нік разом із Джейком перевіряли маршрути транспортних засобів. Кейл повернувся з чергової перевірки й доповідав Тревісу про результати. Шеріл сиділа біля столу, схрестивши руки на грудях. Вона була напрочуд спокійною. І саме це лякало найбільше.

Я бачив, як вона дивилася на кожне нове зображення Мейбл, яке з’являлося на екрані. Жодного зайвого руху. Жодної сльози на очах. Але щоразу, коли хтось вимовляв ім’я її доньки, її пальці ледь помітно стискалися. Тревіс стояв біля карти. Він майже не говорив про власні почуття. Віддавав накази, перевіряв інформацію, ставив запитання. З боку могло здатися, що він повністю контролює ситуацію. Я знав його недостатньо добре, щоб читати кожен його жест, але навіть мені було зрозуміло: він тримався на самій силі волі.

— Є щось нове? — запитав він.

Ейден не відповів відразу.

— Можливо.

Усі повернулися до нього.

— Я отримав повідомлення від колеги, який допомагає нам перевіряти транспортні дані. Сьогодні вранці один із фургонів, схожих на той, що ми шукаємо, потрапив на камеру біля старої промислової дороги.

— Наскільки схожих? — запитав Нік.

— Темний кузов, частково закритий номер, пошкодження біля заднього ліхтаря. Але якість запису погана. Я не називатиму це підтвердженням.

Тревіс підійшов ближче до екрана.

— Час?

— Приблизно сорок хвилин тому.

— Маршрут?

Ейден вивів на екран карту.

— Фургон рухався на північ, потім звернув у напрямку старих складських комплексів. Але є проблема: камера за наступним перехрестям не працювала.

— Звісно, — пробурмотів Нік. — Бо чому б хоч щось не працювало саме тоді, коли нам це потрібно?

— Я теж радий тебе бачити, — відгукнувся Ейден.

Тревіс не відреагував на жарт.

— Ми не знаємо, чи була Мейбл усередині, — сказав він. — Не робимо висновків, поки не перевіримо.

— Я можу поїхати туди, — сказав я.

Усі подивилися на мене.

Я випростався.

— Я знаю промислову зону. Там є кілька доріг, яких немає на звичайних картах. Якщо фургон звернув до складів, я можу допомогти звузити напрямок.

Тревіс дивився на мене довше, ніж мені хотілося.

— Ти не поїдеш туди сам.

— Я й не казав, що поїду сам.

— І не будеш відокремлюватися від групи. Не переслідуватимеш нікого без команди. Не намагатимешся самостійно витягнути Мейбл із будівлі, якщо знайдеш її.

Я відчув, як у мені піднімається роздратування.

— Я не збираюся ставати героєм.

— Добре. Бо мені потрібні люди, які повертаються живими, — холодно відповів він. — Особливо якщо вони можуть допомогти повернути мою доньку.

Я замовк. Не тому, що не мав відповіді. Тому що він мав рацію. Мейбл не потребувала ще одного викраденого або пораненого. Їй потрібні були люди, які зможуть знайти її й вивести звідти.

— Я зрозумів, — сказав я.

Тревіс кивнув.

— Тоді працюємо.