Глава 19. Там, де закінчуються сили

• Мейбл Скотт

Я завжди думала, що найстрашніше у світі — це втратити когось, кого любиш. Тепер я знала: іноді страшніше — не знати, чи побачиш ти цих людей знову. Я не могла сказати, який сьогодні день. Спочатку я рахувала години. Потім хвилини між кроками за дверима. Згодом перестала й це робити, тому що час перетворився на щось дивне: він то тягнувся нескінченно, то зникав у провалах, коли я заплющувала очі й намагалася зібратися з думками. Мені бракувало крові.

Це відчувалося в усьому. У тремтінні пальців, у важкості повік, у тому, як доводилося готуватися навіть до найпростішого руху. Моє тіло, яке раніше відновлювалося швидше, ніж я встигала розсердитися на чергову подряпину, тепер майже не слухалося.

Я могла з’їсти шматок хліба. Випити води. Навіть змусити себе проковтнути холодний суп, який мені залишали в пластиковій мисці. Але це не замінювало того, чого потребував мій організм. Я знала це краще за будь-кого. І ненавиділа власне безсилля.

Двері відчинилися без попередження. Я підвела голову.

Чоловік зі шрамом стояв на порозі, тримаючи в руці телефон. За його спиною виднівся другий викрадач — той самий тихий чоловік, який кілька разів намагався переконати свого напарника не заходити надто далеко.

— На ноги, — наказав чоловік зі шрамом.

Я подивилася на нього, потім на свої ноги.

— Зараз? А я думала, ви нарешті вирішили принести мені сніданок у ліжко.

Він не посміхнувся. Шкода. Я витратила на цю репліку майже всі сили, що залишалися в моєму розпорядженні.

— Я сказав: на ноги.

Я вперлася долонями в підлогу й повільно підвелася. Світ хитнувся. На мить стіни попливли перед очима, і я мусила схопитися за край металевого ліжка, щоб не впасти. Чоловік зі шрамом помітив це. Звісно, помітив.

— Уже не така хоробра?

Я змусила себе випростатися.

— А ти вже не такий дотепний. Мабуть, ми обоє переживаємо важкі часи.

Він схопив мене за руку й потягнув до дверей. Я не пручалася. Не тому, що здалася, а тому, що зараз боротьба закінчилася б моїм падінням. А лежати на підлозі й чекати, поки він вирішить, що робити далі, було найгіршим із можливих варіантів. Коридор здавався довшим, ніж раніше. Під стелею гуділи лампи. Десь удалині брязкнув метал, а потім почувся голос, якого я не впізнала. Мене вели до приміщення, де я раніше бачила Евелін. Вона сиділа біля стіни, обхопивши руками коліна. Коли я з’явилася у дверях, її обличчя змінилося.

— Мейбл…

— Привіт, — тихо сказала я. — Я б принесла квіти, але тут із сервісом просто жах.

Її губи ледь помітно здригнулися. Майже усмішка. Мені хотілося вважати це маленькою перемогою. Чоловік зі шрамом штовхнув мене вперед.

— Сядьте обидві.

Я опустилася на підлогу поруч з Евелін. Цього разу він не зачинив двері одразу. Залишився на порозі, спостерігаючи за нами.

— Скоро ви вирушите в дорогу, — повідомив він. — Тому раджу не ускладнювати ситуацію.

— Куди нас везуть? — запитала Евелін.

— Це не ваша справа.

— Якщо ми їдемо, то, мабуть, могли б хоча б дізнатися, чи потрібні нам квитки, — пробурмотіла я.

Він різко повернув голову до мене. Я опустила погляд, приховуючи задоволення від того, що хоча б на секунду змусила його роздратуватися.

— Ти досі не розумієш, у якому становищі перебуваєш, — сказав він.

Я підняла на нього очі.

— Ні. Я просто не збираюся допомагати тобі почуватися важливим.

Його пальці стиснулися. Тихий чоловік, який стояв позаду, нарешті втрутився:

— Досить. Нам потрібно закінчити підготовку.

Чоловік зі шрамом затримав на мені погляд, а потім вийшов. Двері зачинилися. Ми залишилися самі. Кілька секунд Евелін мовчала. Потім нахилилася до мене.

— Ти ледве стоїш.

— Я помітила. Не найкращий мій образ.

— Мейбл, я серйозно.

— Я теж.

Вона не відступила.

— Ти повинна знати, що може статися. Якщо вони вирішать розділити нас…

— Не починай.

— Послухай мене.

Я заплющила очі на секунду. Мені не хотілося чути це. Не хотілося навіть думати про те, що ми можемо опинитися в різних місцях, що я не зможу допомогти їй, а вона — мені. Але страх не змінював реальності.

— Якщо нас розділять, — продовжила Евелін, — ти маєш зосередитися на тому, щоб вижити. Не повертайся за мною. Не ризикуй через мене.

Я повернулася до неї.

— Мені здається, ти неправильно зрозуміла мою сімейну історію. У нас тут усі мають жахливу звичку ризикувати одне заради одного.

— Це не смішно.

— Я знаю.

І вперше за довгий час я не спробувала пожартувати ще раз. Я боялася. Боялася настільки, що іноді не могла вдихнути на повні груди. Боялася, що Тревіс кинеться сюди, не дочекавшись підкріплення. Що мама втратить контроль, коли дізнається, наскільки я ослабла. Що Алларік… На ньому мої думки зупинялися найчастіше. Я згадувала його голос, усмішку, те, як він завжди помічав, коли я приховувала щось за жартами. Як дивився на мене, коли думав, що я не бачу. Я хотіла додому. Хотіла сваритися з татом через його правила. Хотіла, щоб мама вкотре сказала, що я надто вперта. Хотіла почути, як Аліша кличе всіх до столу, а Нік удає, ніби не помічає, що близнюки знову вкрали щось із холодильника. Хотіла, щоб Алларік приніс мені чай і сказав, що я знову забула поїсти. Я б навіть дозволила йому сказати, що мав рацію. Один раз. Можливо, два.

— Мейбл?

Я розплющила очі. Евелін дивилася на мою руку.

— Що ти робиш?

Я не відповіла відразу. Коли чоловік тягнув мене коридором, рукав моєї кофти зачепився за виступ на металевих дверях. Тканина трохи розійшлася біля шва. Тепер я повільно витягувала з нього довгу темну нитку. Мої пальці тремтіли так сильно, що доводилося починати знову й знову.

— Намагаюся не померти від нудьги, — прошепотіла я.

Евелін зрозуміла не відразу. Коли зрозуміла, її погляд змінився.