Глава 18. Коли часу майже не залишилося

• Тревіс Скотт

Я навчився розрізняти погані новини ще до того, як люди встигали їх озвучити. Іноді достатньо було погляду. Іноді — паузи перед відповіддю. А іноді людина просто заходила до кімнати, і я вже знав: те, що вона скаже, мені не сподобається. Саме так сталося того ранку, коли Джейк поклав переді мною теку з документами.

— Ми знайшли об’єкт, який варто перевірити.

Я відклав телефон.

— Наскільки варто?

— Достатньо, щоб не ігнорувати. Недостатньо, щоб стверджувати, що Мейбл там.

Я розгорнув теку. На першій сторінці була фотографія старої промислової будівлі. Сіра металева конструкція, вузькі вікна, високий паркан. Нічого особливого. Таких споруд у промислових районах було десятки. На другій сторінці — інформація про компанію, яка орендувала приміщення через посередника. На третій — відомості про транспортного підрядника, що фігурував у матеріалах справи Евелін Шоу. Я перегорнув кілька сторінок.

— Хто має доступ до будівлі?

— Офіційно — орендар і кілька працівників обслуговування. Але документи неповні. За останні тижні на території кілька разів фіксували рух транспорту в години, коли об’єкт мав бути закритий.

— Які машини?

— Дві вантажівки й темний фургон. Марку фургона встановили не остаточно. Номер частково збігається з тим, який ми бачили на записах після викрадення Мейбл.

Я знову подивився на фотографію.

— Чому ми досі тут?

Джейк не здивувався.

— Тому що збіг номера ще не доводить, що всередині наша дівчинка. А якщо це пастка, ми не збираємося заходити туди, як подарунок із бантом.

— Я знаю.

— Тоді не дивися на мене так, ніби я особисто затримую тебе від порятунку доньки.

Я підняв очі.

— Я так не дивлюся.

— Ти так дивишся на всіх із того моменту, як отримав той дзвінок.

Я хотів заперечити, але не став. Бо він мав рацію. Я дивився на кожну людину так, ніби вона могла вже зараз дати мені адресу, код від дверей і пояснення, чому моя донька досі не вдома. Але злість не була доказом. Страх не був планом. І навіть любов не могла змусити нас бачити те, чого ми ще не знали.

— Добре, — сказав я. — Що ще?

Джейк витягнув із теки аркуш.

— Ейден перевірив доступні записи й знайшов ім’я, яке повторюється в документах кількох компаній. Конрад Вейл.

Я завмер.

— Хто він?

— Формально — консультант із логістики та управління ризиками. Працював із кількома приватними компаніями, зокрема з тими, які мали договори з нашим зовнішнім підрядником.

— А неформально?

— Поки що не знаю. Але його ім’я з’являється там, де документи починають розходитися з реальністю.

Я перечитав короткий опис. Конрад Вейл. Жодної фотографії, яка могла б підтвердити його зв’язок із викраденнями. Жодного прямого доказу. Лише сліди в паперах, які на перший погляд здавалися звичайними.

— Знайдіть його, — сказав я.

— Уже шукаємо.

— І перевірте, чи є в нього зв’язки з людьми, які мали доступ до інформації про Евелін. Не хочу чути, що хтось зробив висновок лише на основі знайомства або спільної компанії.

— Зрозумів.

Я закрив теку.

— Тепер щодо будівлі. Нам потрібно підтвердити, чи використовують її зараз, хто заходить на територію і чи є там ознаки того, що утримують людей. Залучимо правоохоронців. Жодних самостійних штурмів.

Джейк кивнув.

— Нарешті ти говориш як людина, яка хоче повернути доньку, а не спалити половину промислового району.

— Не випробовуй моє терпіння.

— Я просто перевіряю, чи воно ще існує.

Він забрав частину документів і пішов до сусідньої кімнати. Я залишився сам із фотографією будівлі. Мейбл, якщо ти там… Я не закінчив думку. Не тому, що не знав, чого хочу сказати. А тому, що боявся, наскільки сильно потребував, щоб вона почула мене.

***

Ейден з’явився за двадцять хвилин.

— Тревісе, нам потрібно поговорити.

Він не жартував. Це саме по собі було поганим знаком.

— Що знайшов?

— Один із працівників обслуговування будівлі подав заявку на позаплановий ремонт системи електроживлення. Заявку оформили заднім числом. Документ пройшов через ту саму компанію-посередника, яка фігурує в матеріалах Евелін.

— Хто підписав?

— Підпис електронний. Обліковий запис належить працівникові, але він заперечує, що оформлював заявку. Ми ще перевіряємо, чи міг хтось скористатися його доступом.

— Отже, або його обліковий запис скомпрометували, або він бреше.

— Так. Але я поки не викреслював би жодного варіанта.

Я поважав Ейдена за це. Він міг жартувати навіть тоді, коли ситуація ставала нестерпною, але ніколи не плутав припущення з фактами.

— Чи можна встановити, коли там востаннє була електрика?

— Частково. За технічними даними, споживання зросло кілька днів тому. Потім знизилося, а вчора знову підскочило.

— Це може означати, що всередині працює обладнання.

— Або що хтось використовує будівлю для інших потреб. Нам потрібне підтвердження на місці.

Я підвівся.

— Підготуй усе для спільної перевірки з правоохоронцями. Потрібні фахівці, які зможуть оцінити ситуацію й безпечно оглянути приміщення. Якщо там є люди, вони не повинні опинитися під перехресним вогнем.

— Уже зв’язуюся з ними.

— І ще одне, Ейдене.

Він зупинився.

— Якщо знайдеш будь-яку ознаку того, що Мейбл перебуває там, скажи мені відразу. Не чекай, доки збереш ідеальний звіт.

Його обличчя пом’якшало.

— Скажу.

Він пішов. Я подивився на свої руки. Вони були спокійними. Я навчився цього давно: не дозволяти тілу видавати те, що відбувається всередині. Але під шкірою все палало. Моя донька могла бути в цій будівлі. А могла вже їхати кудись в іншому фургоні, поки ми витрачали час на перевірку документів. Я не міг знати. І саме це зводило мене з розуму.