Глава 17. Останній шанс

•Мейбл Скотт

Я прокинулася від звуку металу. Спочатку подумала, що мені наснилося. Я лежала на холодній підлозі, притиснувшись щокою до власного рукава, і кілька секунд просто дивилася в темряву. Потім звук повторився. Глухий удар. Короткий скрегіт. Чоловічий голос за дверима. Я повільно підняла голову. Щось змінилося. Не в кімнаті — тут усе залишалося таким самим огидним, холодним і безликим. Змінилося за дверима. Кроків було більше, ніж зазвичай. Хтось пересував ящики, хтось сперечався, а ще хтось раз у раз повторював слово «машина». Я не знала, котра година. Не знала навіть, скільки разів засинала й прокидалася відтоді, як мене привезли сюди.

Але я розуміла, що відбувається. Вони збиралися кудись їхати. Мене могли перемістити. А якщо вони вирішили змінити місце, то, найімовірніше, мали на це причину. Можливо, тато наблизився до них. Можливо, вони запідозрили, що хтось знайшов зачіпку. А можливо, просто вирішили, що ця будівля більше не безпечна.

У будь-якому разі залишатися тут було небезпечно. І їхати з ними — теж. Я спробувала підвестися, спираючись на стіну. Руки тремтіли, а в голові знову попливли темні плями. Я зупинилася, заплющила очі й дочекалася, поки світ перестане обертатися.

— Чудово, Скотт, — прошепотіла я. — Просто чудово. Саме сьогодні твоє тіло вирішило оголосити страйк.

Мій голос прозвучав настільки слабко, що я сама ледве його почула. Я більше не могла вдавати, що все під контролем. Мені потрібна була кров. Не колись. Не після втечі. Не тоді, коли я повернуся додому й мама знову почне сердитися, що я приховувала від неї власні проблеми. Зараз.

Моє тіло більше не мало запасу, на який можна було покластися. Звичайна їжа підтримувала мене, але не повертала сили. Я відчувала це в кожному русі, у кожному вдиху, у тому, як довго мені доводилося збиратися з духом, щоб просто сісти. Я боялася, що одного дня не зможу підвестися взагалі. І цей день міг бути ближче, ніж я хотіла визнавати.

***

Двері відчинилися приблизно за годину. Чоловік зі шрамом увійшов сам. У руках він тримав пластикову пляшку води, яку поставив біля моїх ніг.

— Пий.

Я подивилася на пляшку, потім на нього.

— Я починаю підозрювати, що ти таємно працюєш у службі турботи про клієнтів.

Він не посміхнувся.

— Ти сьогодні балакучіша, ніж учора.

— А ти сьогодні такий самий неприємний, як учора. Приємно, коли в житті є щось стабільне.

Він присів навпочіпки переді мною.

— Твій батько отримав достатньо часу.

Я відчула, як усередині все напружилося.

— Для чого?

— Щоб зробити правильний вибір.

— Тобто перестати шукати Евелін?

— Тобі варто менше ставити запитань.

— А тобі варто почати відповідати хоча б на одне з них.

Він схопив мене за підборіддя й змусив подивитися йому в очі.

— Ти досі думаєш, що можеш керувати цією ситуацією.

Я відчула його пальці на своїй шкірі й стримала бажання відсахнутися.

— Ні, — сказала я. — Я просто думаю, що ти боїшся мого батька більше, ніж хочеш показати.

Його обличчя змінилося. Лише на мить, але я помітила. Ось воно. Не перемога. Навіть не справжня зачіпка. Просто маленька тріщина в його самовпевненості.

— Ти нічого не знаєш про свого батька, — промовив він.

— Тоді чому ви так наполегливо намагаєтеся змусити його зупинитися?

Він різко відпустив мене.

— Завтра вас перевезуть.

У мене похололи руки.

— Куди?

— Туди, де ти більше не матимеш можливості ставити запитання.

Він підвівся й попрямував до дверей.

— А Евелін?

Він зупинився.

— Що Евелін?

— Вона поїде з нами?

Чоловік повільно повернув голову.

— Це залежатиме від того, як ти поводитимешся.

Двері зачинилися. Я залишилася сама, дивлячись на пляшку води. Завтра. У мене було менше доби. Можливо, навіть менше, якщо вони вирішать змінити плани.

Я заплющила очі й подумки перелічила все, що знала про це місце. Двері відчинялися назовні. Камера була в кутку стелі. За стіною іноді чувся металевий скрегіт. Один із викрадачів волочив ногу, інший майже не розмовляв.

Я знала, як виглядала кімната, де мені показали документи. Пам’ятала розташування столу, монітора й дверей. Пам’ятала, що Евелін дивилася на камеру, перш ніж заговорити.

Але я не знала, де ми. Не знала, скільки людей було в будівлі. І не знала, чи зможу пройти хоча б десять метрів, не впавши. План був прекрасний. Просто чудовий. Майже геніальний. Якби я не була настільки виснажена, то, можливо, навіть посміялася б.

***

Я побачила Евелін того ж вечора. Її привели до кімнати, де мене тримали раніше, і залишили на кілька хвилин без охоронця. Я не знала, чи це випадковість, чи вони навмисно хотіли, щоб ми поговорили. Тому не витрачала часу на роздуми.

— Завтра нас перевозять, — прошепотіла я.

Евелін зблідла.

— Тобі сказали?

— Так. Здається, ми їм набридли.

Вона не всміхнулася.

— Якщо вони перевезуть нас в інше місце, буде важче зрозуміти, де ми. І ще важче втекти.

— Я знаю.

— Мейбл, ти ледве тримаєшся.

— Мені вже казали.

— Я серйозно.

— А я намагаюся не збожеволіти. Дозволь мені хоча б удавати, що в мене все ще є почуття гумору.

Евелін опустила погляд. Я відразу пошкодувала про різкість. Вона не заслуговувала на те, щоб я зривалася на ній. Ми обидві намагалися вижити, просто кожна по-своєму.

— Вибач, — тихо сказала я. — Я не мала…

— Не вибачайся. Я розумію.

Вона сіла поруч, обережно притулившись до стіни. Кілька секунд ми мовчали.

— Я знаю дещо про чоловіка, який керує всім цим, — нарешті сказала вона.

Я повернула до неї голову.

— Ти бачила його?

— Так. Неодноразово. Він не завжди приходив сам, але інші слухали його. Він ніколи не підвищував голосу. Йому це було не потрібно.