Глава 16. Материнське серце не вміє чекати

•Шеріл Найт

Я завжди вважала, що страх має запах. Не той страх, який змушує людину відсахнутися від темного провулка чи прискорити крок, почувши чужі кроки позаду. Я говорю про справжній страх — той, що оселяється під шкірою, змінює ритм дихання й робить навіть знайомі речі чужими. Я відчувала його в нашому домі.

Він ховався в тиші на кухні, у недоторканій чашці кави, у погляді Тревіса, коли телефон знову мовчав. Він був у кожному повідомленні, яке не надходило, і в кожній хвилині, що минала без новин про нашу доньку.

Мейбл не було вдома вже кілька днів. Кілька днів, протягом яких я встигла сотні разів уявити її повернення й ще більше разів — усе те, чого не хотіла уявляти. Я ненавиділа себе за останнє.

Але материнська любов не робить тебе невразливою до жахливих думок. Вона лише дає тобі причину продовжувати дихати, навіть коли кожен вдих болить.

Я стояла біля вікна в нашій вітальні й дивилася на подвір’я. На лавці, де Мейбл любила сидіти з книжкою, лежав її забутий плед. Біля дверей стояли кросівки, які вона обіцяла прибрати ще минулого тижня. Дрібниці. Звичайні, безглузді дрібниці, які раптом перетворилися на докази того, що вона тут була. Що вона мала повернутися.

— Ти знову дивишся на двері, — тихо сказав Тревіс.

Я не обернулася.

— А ти знову перевіряєш телефон.

Він нічого не відповів. Я знала, що він стоїть біля кухонного столу, спираючись долонями на стільницю. Він робив так щоразу, коли намагався втримати себе від рішення, про яке потім міг би пошкодувати. Ми обоє вчилися жити з невідомістю. І обоє ненавиділи цей урок.

— Ти їв? — запитала я.

— Не пам’ятаю.

— Це не відповідь.

— Тоді ні.

Я заплющила очі. Колись я могла б посміхнутися, поцілувати його в щоку й пожартувати, що він жахливий пацієнт для Метта. Тепер навіть думка про їжу здавалася недоречною. Та якщо ми обоє перестанемо дбати про себе, хто залишиться, коли Мейбл повернеться? Я повернулася до нього.

— Тобі потрібно поїсти.

— Шеріл…

— Я не прошу тебе забути, що відбувається. Я прошу тебе не знищувати себе, поки намагаєшся її знайти.

Він підняв на мене очі. У них було стільки болю, що я на мить пошкодувала про свої слова. Не тому, що вони були неправильними. Просто я знала, як мало вони могли допомогти.

— Я бачив її, — сказав він.

Я повільно підійшла ближче.

— Знаю.

— Вони показали мені її. Вона ледве стояла. Вона була…

Голос урвався. Тревіс відвернувся, наче міг сховати від мене те, що я й так бачила. Я взяла його за руку.

— Не змушуй себе говорити, якщо не можеш.

— Я повинен був захистити її.

— Ти її батько, а не людина, яка може передбачити кожен жахливий вчинок у цьому світі.

— Вона опинилася в цьому через мене.

— Вона опинилася там через людей, які вирішили викрадати й катувати інших. Не перекладай їхню провину на себе.

Він стиснув мої пальці.

— Я поверну її.

— Ми повернемо її.

Це було єдине, у чому я дозволяла собі бути беззаперечною.

***

До штабу я приїхала трохи пізніше. Тревіс хотів залишити мене вдома, але я нагадала йому, що не збираюся чекати біля вікна, поки інші боротимуться за нашу дитину. Він не сперечався вдруге. Можливо, тому, що знав: я не поступлюся. А можливо, тому, що сам уже не мав сил витрачати час на суперечки. У приміщенні панувала напружена тиша. На великих екранах змінювалися карти промислової зони, записи камер і таблиці з назвами компаній. Ейден сидів перед кількома моніторами, Нік переглядав документи, а Джейк говорив телефоном із кимось із наших контактів.

Алларік стояв трохи осторонь. Я помітила його відразу. Він виглядав так, ніби за останні дні постарішав на кілька років. Під очима залягли тіні, волосся було скуйовджене, а руки він стискав так сильно, що побіліли кісточки пальців. Коли він побачив мене, то випростався.

— Шеріл.

— Алларіку.

Я підійшла до нього.

— Ти спав?

Він ледь помітно всміхнувся.

— Усі сьогодні ставлять мені це запитання.

— Мабуть, є причина.

— Не дуже виходить спати.

Я не стала читати йому лекцію. Знала, що зараз він усе одно не почує нічого, крім власної провини.

— Ти не міг знати, що станеться, — сказала я.

Його усмішка зникла.

— Я був поруч із нею. Я бачив, що вона нервує. Вона щось приховувала, а я дозволив їй піти самій.

— Вона не сказала тобі правди.

— Але я мав здогадатися.

— Ні. Ти мав бути її другом. І ти ним був.

Алларік опустив очі.

— Я повинен був піти за нею.

— І що б ти зробив? Побіг би слідом, не знаючи, куди вона прямує? А якщо б вони схопили й тебе?

Він не відповів.

— Мейбл не хотіла, щоб ти постраждав, — продовжила я. — Я знаю свою доньку. Вона може бути неймовірно впертою, іноді нестерпною, а часом настільки самовпевненою, що мені хочеться замкнути її вдома на тиждень. Але вона ніколи не хотіла б, щоб ти звинувачував себе за те, чого не міг контролювати.

— Вона зараз там сама.

Останнє слово прозвучало майже нечутно. Я торкнулася його плеча.

— Ні. Вона не сама. Ми шукаємо її. І вона знає, що ми не зупинимося.

Алларік подивився на мене, і я побачила в його очах те, що вже бачила в Тревіса: страх, який намагався прикинутися рішучістю.

— Я не знаю, що робитиму, якщо ми не встигнемо.

— Тоді не думай про це зараз. Зараз нам потрібно зробити все, щоб устигнути.

Він кивнув. Цього було достатньо. Принаймні на цю хвилину.

***

— Шеріл, підійди, — покликав Ейден.

Я залишила Алларіка біля столу й підійшла до моніторів. На екрані були фотографії кількох промислових будівель. Деякі давно не використовувалися, інші належали компаніям, які продовжували працювати цілком легально.