Глава 15. Коли тіло більше не слухається

•  Мейбл Скотт

Я не знала, котра година. Спочатку я намагалася рахувати хвилини. Потім — удари серця. Згодом перестала й це, бо в темряві час перетворився на щось безформне й жорстоке. Він не минав. Він просто тиснув на мене, поки я не починала сумніватися, чи справді колись бачила сонячне світло. Я знала лише одне: я стала занадто слабкою. Мої пальці тремтіли, коли я намагалася розігнути їх. Ноги боліли від довгого сидіння на холодній підлозі, а кожен рух віддавався в ребрах тупим болем. Синець на щоці, здається, став більшим. Розбита губа знову кровила, щойно я забувала бути обережною. Найгіршим був не біль. Найгіршим було те, що я більше не могла змусити своє тіло відновлюватися. Зазвичай навіть серйозний удар не затримував мене надовго. Я могла відчути біль, розсердитися, а за якийсь час уже знову стояти на ногах. Тепер кожна подряпина залишалася зі мною, нагадуючи, що я не невразлива. Я була напіввампіркою. Але зараз ця частина мене повільно згасала. Води мені давали достатньо, щоб я не втрачала свідомість. Іноді приносили їжу — бутерброд, кілька шматочків хліба, щось холодне в пластиковому контейнері. Я змушувала себе їсти, навіть коли шлунок стискався від нудоти.

Та звичайна їжа не замінювала крові. Я знала це завжди. Просто раніше ця потреба була частиною мого життя, яку можна було контролювати. Тепер вона перетворилася на ще один спосіб, у який моє тіло нагадувало мені про власну слабкість.

Я притиснула голову до стіни й заплющила очі. Не заснути. Не зараз. Якщо я засну, то не знатиму, хто ввійде до кімнати. Не почую кроків. Не помічу можливості втекти. Я повторювала це собі так часто, що слова втратили сенс. Десь за дверима щось грюкнуло. Я миттєво розплющила очі. Кроки. Двоє людей. Один ішов важко, трохи волочачи ногу. Другий — швидше, але нерівно. Я почала помічати такі дрібниці автоматично. Вони були всім, що в мене залишилося.

Замок клацнув. До кімнати ввійшов чоловік зі шрамом біля підборіддя. За ним стояв молодший викрадач, який приніс мені воду в перший день. Я подумки називала його Тихим. Він майже ніколи не говорив без потреби, не дивився мені в очі довше, ніж кілька секунд, і завжди тримався трохи позаду свого напарника.

— Підводься, — наказав чоловік зі шрамом.

Я подивилася на нього.

— А якщо я скажу, що скучила за нашими розмовами й хочу ще трохи посидіти?

Він схопив мене за руку й ривком підняв на ноги. Світ нахилився. Я встигла вхопитися за край столу, перш ніж коліна піддалися. На мить перед очима потемніло, а в голові виник такий сильний шум, що я не почула власного вдиху. Чоловік зі шрамом утримав мене за плече.

— Ще трохи пограєшся — і сама не зможеш дійти до дверей.

— Ти дивовижно спостережливий.

Він ударив мене. Я не встигла відреагувати. Удар збив мене з ніг, і я впала на бік, боляче вдарившись коліном об підлогу. Колись я підвелася б майже відразу. Тепер я просто лежала, намагаючись змусити легені працювати нормально.

— Досить, — тихо сказав Тихий.

Я здивовано підняла на нього погляд. Чоловік зі шрамом повільно повернув голову.

— Що?

— Вона ледве стоїть. Якщо хочеш, щоб вона говорила, не треба доводити її до непритомності.

Між ними повисла напружена тиша. Я не знала, чи Тихий справді намагався мене захистити, чи просто не хотів, щоб їхній план зірвався раніше часу. І не збиралася вирішувати це зараз. Чоловік зі шрамом відпустив моє плече.

— Піднімайся.

Цього разу я не відповіла. Я вчепилася пальцями в ніжку столу й повільно підвелася сама. Коліна тремтіли, але я змусила їх випростатися. Не тому, що хотіла щось довести йому. Тому, що не збиралася віддавати йому навіть цю маленьку перемогу.

***

Вони привели мене до іншої кімнати. На стіні висів монітор. На столі лежали кілька папок, а поруч стояв ноутбук. Я впізнала зображення на екрані ще до того, як підійшла ближче. Евелін. Її фотографія була прикріплена до документа з кількома рядками тексту. Нижче я побачила назву транспортної компанії, яку вже помічала раніше. Тієї самої, що фігурувала в матеріалах справи, яку розслідував тато. Мій шлунок стиснувся.

— Вона жива? — запитала я.

Чоловік зі шрамом усміхнувся.

— Ти швидко вчишся.

— Це не відповідь.

— Ти не в тому становищі, щоб ставити умови.

Я дивилася на фотографію Евелін. Вона була зроблена, мабуть, кілька років тому. Жінка на ній мала втомлені очі й обличчя людини, яка давно не довіряє незнайомцям. Я не знала її. Не знала, що саме вона пережила й чому стала настільки важливою для цієї справи. Але я знала, що її зникнення мучило тата. І тепер вона була тут. Десь поруч зі мною.

— Ви викрали мене, щоб змусити батька зупинитися, — сказала я. — Але якщо Евелін жива, він не припинить пошуків.

— Саме тому нам потрібна ти.

— Щоб погрожувати йому?

— Щоб він нарешті зрозумів ціну своєї впертості.

Я криво всміхнулася, хоча губа відразу заболіла.

— Тоді ви вибрали не ту сім’ю. У нас усі вперті.

Його усмішка зникла.

— Твій батько вже отримав попередження. Він не послухав. Тепер ти допоможеш йому зробити правильний вибір.

— А якщо ні?

Чоловік нахилився до мене.

— Тоді ти дізнаєшся, як довго людина може протриматися, коли в неї забирають усе, що допомагає їй відновлюватися.

Я відчула холод у животі. Він знав. Можливо, не все. Можливо, не розумів, як саме працює моя природа. Але він знав, що без крові я слабшаю. І тепер збирався використати це проти мене.

— Ти не перша людина, яка думає, що знайшла мою слабкість, — прошепотіла я.

— Але, можливо, перший, хто вирішив перевірити її межі.

Він випростався й кивнув Тихому.

— Відведи її назад.

Я не встигла зробити й двох кроків, коли він додав:

— І приведи жінку.

Тихий завмер.

— Зараз?

— Так. Нехай наша гостя поговорить з Евелін.