Глава 14. Слова, які не можна ігнорувати

•  Тревіс Скотт

Я бачив, як люди брешуть, благають, погрожують і помирають. Я чув останні слова тих, кого не встиг урятувати. Бачив страх у поглядах людей, які вже не вірили, що колись повернуться додому. Я навчився приймати рішення тоді, коли кожна секунда могла коштувати комусь життя. Але ніщо з цього не підготувало мене до того, щоб побачити власну доньку на екрані телефона.

Мейбл була блідою. Надто блідою навіть для неї. Її волосся прилипло до скронь, губа була розбита, а на обличчі виднівся синець. Вона намагалася тримати голову рівно, проте я помітив, як важко їй це давалося. Її плечі ледь помітно тремтіли.

Я знав кожен вираз її обличчя. Знав, як вона примружувалася, коли збиралася сперечатися, як відводила погляд, коли приховувала щось важливе, і як стискала губи, коли намагалася не показати болю. Тепер вона робила все це одночасно.

— Подивися на мене, доню, — сказав я, хоча не був певен, що вона мене чує. — Мейбл, подивися на мене.

Вона підняла очі. І тоді вимовила ті слова.

«Тату, памʼятаєш ми з тобою їздили кататись на мотоциклах і я попросила не рятувати мене якщо я впаду? Не рятуй нас двох і зараз!»

Зв’язок обірвався. На екрані залишилося моє відображення. Я ще кілька секунд дивився на нього, не рухаючись. У кімнаті було так тихо, що я чув гудіння комп’ютерів і чиєсь важке дихання. Потім я повільно поклав телефон на стіл.

— Тревісе… — почав Джейк.

— Не зараз.

Мій голос прозвучав настільки холодно, що він замовк. Я підвівся й уперся долонями в край столу. Мені хотілося рознести все навколо. Вирвати з чиїхось рук кожну деталь, кожне ім’я, кожну адресу, яка могла привести до Мейбл. Хотілося сісти в машину й перевірити кожен склад у промисловій зоні, поки не знайду її. Але саме цього вони й хотіли.

Я згадав той день, коли ми з Мейбл уперше поїхали кататися на мотоциклах. Їй було чотирнадцять. Вона страшенно хотіла навчитися, а я страшенно не хотів дозволяти їй наближатися до мотоцикла без належної підготовки. Ми сперечалися майже годину, поки я не погодився показати їй основи на закритому майданчику. Після першої невдалої спроби вона впала на бік, підвелася, обтрусила джинси й заявила, що я не повинен бігти до неї щоразу, коли вона втрачає рівновагу.

«Якщо я впаду, дай мені самій підвестися», — сказала вона тоді.

А потім додала, сміючись:

«А якщо ми обоє гепнемося, то хоча б не роби вигляд, що це була моя ідея».

Я тоді розсміявся. Тепер не було нічого смішного. Вона використала спогад, який знали тільки ми двоє, щоб сказати мені те, чого не могла вимовити прямо. Не приходь сам. Не кидайся в пастку. Не дозволяй їм забрати нас обох.

— Вона попереджає нас, — сказав я нарешті.

Ейден, який сидів перед моніторами, різко підняв голову.

— Про що саме?

— Що вони хочуть, аби я кинувся за нею без плану. Або що місце, яке вони нам покажуть, може бути пасткою. — Я випростався. — Вони знають, як на мене вплинути. І знають, що я зроблю все, аби повернути її.

— Ти й справді зробиш усе, — тихо сказав Нік.

— Так. Але я не збираюся робити саме те, чого вони від мене чекають.

Ці слова дісталися мені важче, ніж я хотів показати. Бо одна річ — говорити про холодний розрахунок, коли йдеться про незнайомих людей. І зовсім інша — коли твоя дитина сидить десь у темряві, ледве тримаючись на ногах, а ти не можеш навіть торкнутися її руки.

— Ейдене, що ти встиг зберегти?

— Не все. Виклик пройшов через проміжний номер, а відео передавали з пристрою, який, схоже, не використовує звичайну домашню мережу. Я зберіг фрагмент зображення та звукову доріжку. Але точного місця поки немає.

— Переглянь запис покадрово. Зображення, звук, затримки, будь-які відблиски. Не шукай лише те, що очевидне.

— Уже роблю.

— Ніку, повернися до камер біля складу. Перевір не тільки чорний фургон, а й машини, які могли їх супроводжувати. Якщо вони змінювали транспорт, нам потрібні всі можливі маршрути.

— Зрозумів.

— Джейку, з’ясуй, хто мав доступ до інформації про Евелін після її зникнення. Не роби висновків завчасно. Мені потрібні документи, контакти й підтверджені факти. Особливо щодо зовнішнього підрядника.

— Займуся.

Я вже збирався продовжити, коли помітив, що Райан стоїть біля дверей. Зазвичай він знаходив жарт навіть у найгіршій ситуації. Тепер його обличчя було серйозним.

— Ми знайдемо її, — сказав він.

Я кивнув. Не тому, що його слова могли щось гарантувати. Просто зараз нам обом потрібно було вірити, що це можливо.

***

Шеріл чекала в коридорі. Я не помітив, коли вона прийшла. Вона стояла біля стіни, склавши руки на грудях, і дивилася на мене так, ніби вже знала все, що я намагався приховати.

— Ти бачив її? — запитала вона.

Я не зміг відповісти відразу. Потім кивнув. Шеріл заплющила очі лише на мить. Її обличчя залишилося спокійним, але я знав її надто добре, щоб не помітити, як напружилася щелепа.

— Наскільки все погано?

Я міг би збрехати. Сказати, що Мейбл тримається, що вона говорить, що в неї вистачає сил дивитися в камеру. Але Шеріл не заслуговувала на брехню.

— Вони завдали їй болю. Вона дуже слабка.

Шеріл відвернулася до вікна.

— Вона не може довго обходитися без крові.

— Я знаю.

— Ні, Тревісе. — Вона знову подивилася на мене. — Ти знаєш це як факт. А я хочу, щоб ти зрозумів, що це означає для неї. Її тіло більше не зможе відновлюватися так, як раніше. Вона може триматися на впертості, але впертість не замінить того, що їй потрібно.

Я відчув, як усередині щось стискається.

— Я поверну її.

— Я знаю, що повернеш. Але не смій дозволити провині переконати тебе, що ти маєш зробити це сам.

— Вона моя донька.

— Саме тому ти не повинен іти туди наосліп.

Я різко видихнув і провів долонею по обличчю.