Глава 13. Не рятуй нас двох

• Мейбл Скотт

Я зрозуміла, що вони хочуть від мене, ще до того, як двері зачинилися. Їм не потрібні були відповіді. Вони хотіли, щоб я заговорила. Щоб злякалася настільки, що почала благати. Щоб погодилася сказати будь-що, лише б мене залишили в спокої. А потім вони могли б показати мій страх батькові й довести, що знайшли спосіб змусити Тревіса Скотта коритися. Шкода, що вони погано знали нашу родину.

Мій тато міг бути нестерпним, надмірно суворим і часом поводився так, ніби я досі мала п’ять років і потребувала супроводу до кожної кімнати в будинку. Але він ніколи не відмовлявся від людей, яких обіцяв захистити. Саме тому вони й викрали мене. І саме тому я не збиралася допомагати їм його зламати.

— Як її звати? — запитала я.

Евелін сиділа біля протилежної стіни, обхопивши руками коліна. Вона здавалася старшою, ніж була насправді. Її обличчя зблідло, а погляд постійно повертався до дверей.

— Що? — ледь чутно перепитала вона.

— Жінка, яку ви змушуєте зникнути. Я знаю, що це ти. Я знаю, що тебе шукає мій батько. Але я не знаю, що саме ти бачила.

Евелін подивилася на мене.

— Ти не повинна була опинитися тут.

— Дякую, я вже починаю це підозрювати.

Вона не всміхнулася. Я спробувала сісти зручніше, але плече різко відгукнулося болем. Довелося затиснути губи, щоб не видати звуку. Мені ставало дедалі важче приховувати свій стан. Кожен рух вимагав зусиль. Я могла зосередитися на розмові, могла тримати спину рівно, але вже не могла покладатися на власне тіло так, як раніше. Моя вампірська половина не відновлювалася. Без крові сила не поверталася просто тому, що я хотіла цього. Звичайна їжа допомагала не знепритомніти від голоду, але не могла замінити того, чого потребував мій організм. Я не знала, скільки ще протримаюся. І дуже не хотіла це з’ясовувати.

— Розкажи мені про них, — попросила я. — Про людей, які тебе тримають.

Евелін довго мовчала.

— Вони не всі однакові.

— Це не означає, що хтось із них невинний.

— Я знаю.

В її голосі було стільки втоми, що я перестала жартувати.

— Що вони хочуть від мого батька?

— Щоб він зупинився. Щоб віддав усе, що зібрав про людей, які стоять за перевезеннями. Вони бояться, що він знайде документи, які пов’яжуть їх із попередніми зникненнями.

— А ти знаєш, де ці документи?

Вона похитала головою.

— Я знаю, хто їх передавав. Принаймні знаю одного чоловіка. Я бачила його обличчя. Він був там тієї ночі, коли нас перевозили.

— Ти розповіла про нього Тревісу?

— Я не встигла. Мене перевезли до іншого місця, перш ніж я змогла поговорити з людиною, яка мала передати мої свідчення.

Я відчула, як у грудях стискається щось холодне. Отже, це могло бути не просто викрадення свідка. Хтось хотів, щоб вона не дісталася до людей, які могли допомогти їй заговорити.

— Ти впізнаєш його, якщо побачиш знову?

— Так.

Я хотіла поставити ще одне запитання, але Евелін раптом підвела голову. Її обличчя змінилося.

— Ти чуєш?

За дверима лунали кроки. Я повільно підвелася, спираючись долонею об стіну.

— Якщо вони запитають, ми не говорили про це, — прошепотіла я.

Евелін схопила мене за руку.

— Мейбл, послухай мене. Не провокуй їх. Вони вже знають, що ти слабшаєш.

— Вони знали це від самого початку.

— Ні. Спочатку вони думали, що ти просто вперта. Тепер вони зрозуміли, що ти не можеш відновлюватися так швидко, як очікували.

Я подивилася на двері.

— Тоді їм краще було б не говорити про це вголос.

Замок клацнув. Двері відчинилися. Чоловік зі шрамом стояв на порозі, а за його плечем виднівся молодший охоронець. Обидва подивилися на нас.

— Про що розмовляли? — запитав чоловік.

— Про погоду, — відповіла я. — Але тут немає вікон, тому розмова швидко закінчилася.

Він навіть не кліпнув.

— Виведіть її.

Евелін стиснула мою руку сильніше. Я ледь помітно похитала головою, даючи їй зрозуміти, щоб вона відпустила мене. Не хотіла, щоб через мене постраждала ще й вона. Коли охоронець потягнув мене до дверей, я обернулася до Евелін.

— Якщо виберешся звідси раніше за мене, розкажи все моєму батькові.

— Мейбл…

— Усе, — повторила я.

Двері зачинилися між нами. І я залишилася сам на сам із людьми, які вже не намагалися приховувати, що ненавидять мене за те, чия я донька.

***

Мене привели до приміщення, де стояв стіл із телефоном на ньому. Я впізнала його. Той самий телефон, на екрані якого я раніше встигла побачити ім’я Евелін. Чоловік зі шрамом жестом наказав мені сісти. Я не послухалася.

— Сядь, — повторив він.

— А якщо ні?

Він ударив мене в живіт. Я зігнулася, не встигнувши підготуватися до удару. Повітря вибило з легень, а на мить перед очима потемніло. Я спробувала випростатися, але мене штовхнули на стілець.

— Ти думаєш, що розумніша за всіх, — сказав він. — Думаєш, що можеш гратися з нами.

Я не відповіла.

— Ми знаємо, що ти слабшаєш. Ми бачимо, як ти рухаєшся. Бачимо, як тобі важко навіть підвестися.

Я підняла голову.

— Вітаю. Ви спостережливі. Можливо, варто було обрати іншу професію.

Він схопив мене за волосся й змусив подивитися на нього. Біль змусив очі наповнитися слізьми, але я не відвела погляду.

— Ти досі не зрозуміла, що відбувається?

— Я розумію, що ви дуже боїтеся мого батька.

Його обличчя перекосилося від злості. Наступний удар прийшовся по щоці. Голова різко відхилилася вбік. У вухах задзвеніло, а в роті з’явився металевий присмак. Я притиснула язик до піднебіння й повільно повернула голову.

— Це все? — прошепотіла я.

Я знала, що не повинна була цього казати. Знала, що він чекає приводу. Але думка про те, як вони використають мої слова проти тата, була гіршою за біль. Чоловік відступив і коротко кивнув охоронцеві. Мене підняли зі стільця, грубо відтягнули до стіни й притиснули до неї. Я спробувала вирватися, та руки вже не слухалися так, як мали. Сили, які колись дозволили б мені відштовхнути обох, тепер вистачало лише на короткий опір. Вони це помітили. І саме тоді мені стало по-справжньому страшно. Не через удари. Через усвідомлення, що я більше не могла розраховувати на перевагу, яка все життя здавалася мені природною. Чоловік зі шрамом нахилився до мене.