Глава 12. Те, що я помітив

• Алларік Харльсон

Я почав ненавидіти телефон Мейбл. Не сам телефон, звісно. Я ненавидів порожній екран, на якому більше не з’являлося її ім’я. Ненавидів власну звичку перевіряти повідомлення кожні кілька хвилин, хоча прекрасно знав: якби вона могла написати, то вже зробила б це.

 Мейбл ніколи не вміла мовчати довго. Вона могла надіслати мені сім повідомлень поспіль, щоб розповісти якусь дрібницю, а потім зателефонувати, бо їй було ліньки читати мою відповідь. Могла посеред ночі скинути фотографію дивної вивіски, яку побачила дорогою додому, і вимагати пояснити, чому вона нагадує мені її.

А тепер я не мав нічого. Ні повідомлення. Ні дзвінка. Ні її звичного: «Алларіку, не починай». Я б віддав дуже багато, щоб почути ці слова ще раз.

— Ти знову дивишся на екран, — сказала Аліша.

Я підняв голову. Вона сиділа навпроти мене за кухонним столом у будинку Рідів. Після зникнення Мейбл ніхто не хотів залишатися наодинці, і я, здається, навіть не помітив, як опинився тут. На столі стояла чашка давно охололої кави, якої я не торкнувся.

— Я чекаю на повідомлення.

— Знаю.

Аліша не стала говорити, що його не буде. Не стала нагадувати, що ми вже перевірили все, що могли, і що повторне переглядання екрана не допоможе. Мабуть, саме тому мені було так важко дивитися їй в очі.

Вона теж чекала на Мейбл. Не просто як на доньку своєї найкращої подруги. Як на дівчинку, якій колись читала казки, купувала книжки, заплітала волосся й дозволяла залазити до себе на коліна, коли та була надто малою, щоб дістати до кухонного столу. Для Аліші Мейбл була хрещеницею. Для мене — цілим світом, якому я так і не наважився сказати про свої почуття.

— Тревіс і команда знову в командному центрі, — сказала Аліша. — Ейден знайшов ще один запис із камери. Якщо там є щось важливе, нам повідомлять.

— Я не хочу сидіти тут і чекати, поки мені повідомлять.

— Тоді допоможи їм знайти те, чого вони ще не побачили.

Я подивився на неї. Аліша трохи нахилила голову.

— Ти був поруч із Мейбл того вечора. Ти бачив її перед тим, як вона зникла. Можливо, пам’ятаєш щось, що для інших здається неважливим.

Я відвів погляд. Перед очима одразу виникла вечірка. Сміх. Музика. Діти, які сперечалися через подарунки. Нік, що намагався переконати близнюків не відкривати всі коробки одночасно. Райан, який укотре дражнив Вікторію й отримував у відповідь такий погляд, ніби його життя ось-ось стане коротшим. І Мейбл. Вона стояла навпроти мене, тримала телефон і намагалася усміхатися так, ніби все було гаразд.

Тоді я повірив їй. Ні. Я хотів їй повірити. Це не одне й те саме.

— Я мав помітити, що вона збирається кудись піти, — сказав я.

— Алларіку…

— Вона сказала, що вийде подихати свіжим повітрям. Я дозволив їй піти самій.

— Ти не міг знати, що вона бреше.

— Я знаю її майже все життя.

— Саме тому тобі варто пам’ятати, що Мейбл уміє приховувати те, чого не хоче показувати.

Я стиснув щелепи.

— Вона була налякана.

Аліша замовкла. Я прокрутив у голові ту мить ще раз. Її голос. Те, як вона відвела очі. Як сховала телефон, коли я запитав, чи все гаразд. І ще одна деталь. Мейбл не просто дивилася в екран. Вона кілька разів переводила погляд на дорогу за огорожею. Ніби перевіряла, чи хтось там є. Я різко підвівся.

— Що сталося? — запитала Аліша.

— Мені потрібно повернутися до командного центру.

— Ти щось згадав?

— Можливо.

Я вже діставав телефон.

— Алларіку, — покликала вона.

Я зупинився.

— Знайди її, — сказала Аліша. Її голос здригнувся лише на останньому слові. — Будь ласка.

Я кивнув. Я не міг пообіцяти, що знайду Мейбл. Але міг пообіцяти, що не перестану шукати.

***

У командному центрі пахло кавою, пилом і перегрітими комп’ютерами. Ейден сидів перед кількома моніторами. Нік стояв поруч, а Тревіс розмовляв із Джейком біля дошки з матеріалами справи. Коли я зайшов, усі повернулися до мене.

— Я згадав дещо про вечір викрадення, — сказав я.

Тревіс відразу підійшов ближче.

— Що саме?

Я розповів про поведінку Мейбл. Про те, як вона дивилася на дорогу, як приховувала телефон і як сказала, що хоче подихати свіжим повітрям.

— Ти думаєш, вона бачила когось біля дороги? — запитав Нік.

— Не знаю. Але тепер думаю, що вона могла чекати на слушний момент, щоб піти непоміченою.

— Або перевіряла, чи за нею стежать, — додав Джейк.

Тревіс не сказав нічого. Він дивився на мене так уважно, що я мимоволі випростався.

— Ти помітив автомобіль? — запитав він.

Я заплющив очі, намагаючись пригадати.

— Ні. Тобто… я бачив машину біля дороги раніше. Не під час її зникнення, а ще до того, як ми сіли вечеряти.

— Яку машину?

— Темну. Можливо, сіру або чорну. Вона стояла за огорожею, трохи далі від входу. Я не звернув на неї уваги, бо подумав, що хтось приїхав забрати гостей.

— Ти бачив водія?

— Ні.

Тревіс повернувся до Ніка.

— Перевірте записи камер на під’їздах до будинку. Усі доступні за той вечір. Не тільки біля входу.

— Уже займаюся, — відповів Нік.

Ейден нахилився до клавіатури.

— Я можу зіставити час, коли Мейбл вийшла, з рухом автомобілів на прилеглих дорогах. Але потрібен хоча б приблизний проміжок.

— Вона зникла не відразу, — сказав я. — Я пам’ятаю, що розмовляв із нею, потім відволікся на близнюків. Коли повернувся, її вже не було.

— Скільки часу минуло? — запитав Тревіс.

— Десять хвилин. Може, п’ятнадцять.

Він кивнув.

— Добре. Це вже щось.

Я мало не засміявся від гіркоти. Десять хвилин. Усього десять хвилин, за які моє життя розділилося на «до» і «після».

— Є ще дещо, — додав я.

Усі знову подивилися на мене.

— Коли Мейбл сказала, що вийде, вона не взяла куртку. А на вулиці було холодно. Вона завжди бере її, навіть якщо збирається відійти на кілька хвилин.