Глава 11. Я поверну її додому

• Тревіс Скотт

Я ненавидів тишу. Не ту, що приходила вночі, коли будинок нарешті засинав, а Шеріл згортувалася поруч зі мною, поклавши голову мені на плече. Ту тишу я любив. Я ненавидів іншу. Ту, що виникала в командному центрі, коли на екранах не залишалося нічого нового, телефони мовчали, а люди навколо мене чекали, що я знайду відповідь, якої в нас поки не було. Мейбл зникла вже не на кілька хвилин. Минуло достатньо часу, щоб я встиг переглянути записи камер, перевірити десятки номерів, поговорити з людьми, які могли знати щось про старий склад, і подумки пережити найгірші сценарії. І жоден із них не допоміг мені наблизитися до неї настільки, наскільки було потрібно.

— Знову, — сказав я.

Ейден підняв голову від моніторів.

— Тревісе, я вже тричі перевірив цей запис.

— Перевір учетверте.

Він не сперечався. Лише повернувся до роботи. Я знав, що поводжуся жорсткіше, ніж зазвичай. Знав, що мій страх починає просочуватися в кожен наказ, у кожне слово. Але знати це й зупинитися — різні речі.

На одному з екранів завмер кадр із камери спостереження. Чорний фургон, частково закритий іншим автомобілем. Розмитий номер. Часовий штамп. Машина з’явилася неподалік старого складу незадовго до того, як ми знайшли автомобіль Мейбл.

— Є щось? — запитав я.

— Поки що лише частина номера, — відповів Ейден. — І я не хочу видавати припущення за факт. Камера поганої якості, номер міг бути спотворений через кут зйомки.

— Але ти вже шукаєш збіги.

— Так. Серед зареєстрованих транспортних засобів і машин, які могли бути пов’язані з компаніями-посередниками.

— Добре. Продовжуй.

Джейк стояв біля дошки, на якій ми зібрали всі відомі факти. Він мовчки спостерігав за мною вже кілька хвилин. Я відчував його погляд.

— Кажи, — кинув я.

— Ти зараз збираєш докази чи намагаєшся покарати когось за те, що Мейбл зникла?

Я повільно повернувся до нього.

— Обережніше.

— Саме цього я й хочу від тебе.

— Ти думаєш, я не розумію, що роблю?

— Думаю, ти розумієш усе, крім того, що не можеш дозволити собі помилку.

Між нами зависла напруга. Я міг би нагадати йому, хто керує операцією. Міг би наказати зосередитися на роботі й більше не ставити під сумнів мої рішення. Але Джейк був моєю правою рукою не тому, що завжди погоджувався зі мною.

— Я не збираюся втрачати контроль, — сказав я.

— Тоді не дозволяй страху вирішувати за тебе.

Я відвів погляд. На дошці було написане ім’я, яке переслідувало мене останні місяці. Евелін Шоу. Жінка, яку ми витягли з місця незаконного утримання разом з іншими постраждалими. Свідок, яка могла впізнати одного з організаторів і знала дещо про маршрути перевезення людей.

Ми забезпечили їй безпечне місце. Ми перевірили людей, які мали до неї доступ. Ми зробили все, що вважали необхідним. А потім вона зникла.

— Тревісе, — покликав Ейден.

Я підійшов до його столу.

— Подивися на це.

На екрані були відкриті документи кількох компаній. Назви відрізнялися, адреси реєстрації теж, але в документах повторювалися ті самі контактні дані посередника.

— Я зіставив доступні записи з матеріалами справи Евелін, — пояснив Ейден. — Одна з компаній користувалася послугами того самого зовнішнього підрядника, який обробляв запит на зміну її безпечної адреси.

— Хто власник?

— Формально — інша юридична особа. За нею стоїть ще одна. Я поки не можу довести, що за всіма ними одна людина. Але ось що цікаво.

Він відкрив ще один документ.

— Ця компанія кілька місяців тому перевозила обладнання на склад, де ми знайшли автомобіль Мейбл.

Я дивився на екран, не рухаючись.

— Той самий склад?

— Так. Але це не доводить, що там утримують людей. Приміщення могло використовуватися законно, а документи можуть бути цілком справжніми. Нам потрібно перевірити, хто фактично користується будівлею зараз.

— Перевіряй.

— Уже.

Я сперся долонями об стіл. Усе поверталося до однієї точки. Евелін. Компанії-посередники. Зовнішній підрядник. І тепер Мейбл.

Я не знав, чи викрадачі хотіли використати мою доньку лише як важіль тиску, чи вона стала для них частиною іншого плану. Але вони знали, хто вона. Знали, де її шукати. І знали, як змусити мене слухати. Телефон на столі завібрував. Невідомий номер. Я відповів одразу.

— Слухаю.

— Ви зробили неправильний вибір, містере Скотт.

Голос був спотворений, але не настільки, щоб приховати чоловічу інтонацію. Я подав знак Ейдену, щоб він спробував відстежити виклик.

— Якщо ви хочете щось сказати, говоріть.

— Ми дали вам можливість зупинитися.

— Ви викрали мою доньку. Не називайте це можливістю.

На тому кінці ледь чутно засміялися.

— Вона розумна дівчина. Шкода, що не навчилася слухатися.

Мої пальці стиснули телефон.

— Якщо ви її скривдите…

— Ви знову погрожуєте. Це вже починає набридати.

— А ви досі не зрозуміли, з ким зв’язалися.

— Ні, містере Скотт. Це ви не зрозуміли. Ми не хочемо воювати з вами. Ми хочемо, щоб ви припинили ставити запитання про Евелін Шоу.

— Де Мейбл?

— Вона жива.

Я заплющив очі на одну коротку мить. Жива. Це було єдине слово, яке я хотів почути. І водночас я знав, що воно нічого не гарантує. — Дайте мені поговорити з нею.

— Ні.

— Я хочу почути її голос.

— Ви хочете занадто багато.

— А ви хочете, щоб я повірив вам на слово?

— Вам доведеться.

— Вона поруч із вами?

— Не відволікайтеся, містере Скотт. У вас є час виправити ситуацію. Передайте нам усі матеріали щодо зникнення Евелін Шоу. Накажіть своїм людям припинити перевірку компаній і посередників. Більше жодних запитань.

— А потім ви відпустите Мейбл?

— Якщо ви виконаєте умови, ми обговоримо її повернення.