Глава 10. Поки я ще можу боротися

• Мейбл Скотт

Я не знала, котра година. Не знала навіть, чи настав ранок. У кімнаті без вікон час перетворювався на щось непевне. Його можна було вимірювати лише кроками за дверима, появою їжі та змінами світла під металевим порогом.

Я вирішила рахувати все. Кроки. Відчинення дверей. Час між візитами. Кількість разів, коли за стіною гуркотіло щось важке. Якщо я не могла контролювати те, що відбувалося зі мною, то принаймні могла збирати інформацію.

Мій тато назвав би це корисною звичкою. Мама сказала б, що я нарешті навчилася думати перед тим, як діяти. А Алларік, найімовірніше, сказав би, що я знову намагаюся довести всьому світу, що мені не потрібна допомога.

І знаєте що? У цьому випадку він мав би рацію. Я не хотіла бути тут сама. Просто не збиралася дозволяти викрадачам побачити, наскільки сильно я хочу додому.

Я сиділа на матраці, коли за дверима почулися знайомі кроки. Чоловік зі шрамом. Я вже впізнавала його ходу: важку, повільну, з короткою паузою перед дверима. Він ніколи не поспішав, ніби хотів нагадати всім навколо, що час належить йому. Замок клацнув.

— Вставай.

Я підвелася. Він оглянув мене з голови до ніг.

— Як почуваєшся?

— Чудово. Наступного разу обов’язково забронюю тут номер на довший термін.

Він проігнорував відповідь.

— Ти їла?

— А ви завжди ставите такі особисті запитання своїм гостям?

— Я запитав, чи ти їла.

— Трохи.

Він глянув на порожню тарілку біля стіни.

— Добре. Тоді ходімо.

Я завмерла.

— Куди?

— Побачиш.

— Знаєте, ця фраза ніколи не звучить заспокійливо, коли її говорить людина, яка мене викрала.

Він схопив мене за плече. Я відразу відсахнулася й ударила його ліктем, але він перехопив мою руку.

— Ще раз, — тихо сказав він, — і пошкодуєш.

Я перестала чинити опір. Не тому, що злякалася його погрози. Тому, що мені потрібно було дочекатися слушного моменту. Він повів мене коридором.

Я запам’ятовувала все, що могла: три двері ліворуч, металеві стелажі праворуч, лампа з тріснутим плафоном, червона смуга на підлозі. Десь далеко працював двигун. Повітря пахло пилом, машинним мастилом і сирістю.

Ми пройшли повз відчинені двері, за якими стояли коробки. На одній я помітила білу наклейку з логотипом транспортної компанії. Тієї самої, яку бачила в документах тата. Я ледь не зупинилася.

Компанія могла просто орендувати склад або перевозити звичайні вантажі. Сам по собі логотип нічого не доводив. Але збіг був надто важливим, щоб його ігнорувати.

Я запам’ятала назву й продовжила йти. Ми дісталися невеликого приміщення з металевим столом і двома стільцями. На столі лежав телефон, поруч стояла пляшка води.

— Сідай, — сказав чоловік.

Я сіла. Він залишився стояти.

— Твій батько отримав моє повідомлення.

— Сподіваюся, ви написали без помилок. Він дуже прискіпливий до документів.

Чоловік нахилився до мене.

— Ти справді не розумієш, у якому становищі перебуваєш?

— Розумію. Ви викрали мене, бо хочете змусити мого батька припинити розслідування. Я лише не розумію, чому ви вважаєте, що це спрацює.

Він випростався. На його обличчі не було усмішки.

— Тому що він тебе любить.

Ці слова влучили точніше, ніж я хотіла б визнати.

— Так, — відповіла я. — Любить.

— Тоді не змушуй його робити вибір складнішим.

Я підняла на нього очі.

— Це ви змушуєте його обирати. Не я.

Він ударив долонею по столу. Я здригнулася, хоча намагалася цього не показати.

— Досить.

Я замовкла. Він нахилився, спираючись руками об стіл.

— Ти передаси батькові, що він має припинити пошуки Евелін Шоу. Якщо він продовжить, наслідки будуть на тобі.

Я повільно вдихнула.

— А якщо Евелін жива?

Він не відповів. Але мовчання було достатньо промовистим.

— Ви знаєте, де вона, — сказала я.

— Я не відповідаю на твої запитання.

— Тоді, можливо, я почну ставити правильні.

Він випростався й наказав мені підвестися. Я послухалася. Коли він повів мене назад, я встигла ще раз поглянути на телефон, залишений на столі. Екран був увімкнений. На ньому світилася карта, а поруч — кілька рядків тексту. Я не могла прочитати все, але помітила адресу й частину імені. Е. Шоу. Моє серце забилося швидше. Я змусила себе не повертати голову. Не зараз. Потрібно було дочекатися слушного моменту.

***

Наступна нагода з’явилася несподівано. Мене повернули до кімнати, але цього разу двері зачинилися не відразу. Молодший чоловік, той самий, який приносив їжу, залишився в коридорі й сперечався з кимось по телефону. Я стояла біля матраца й слухала.

— Ні, я сказав, що не знаю, — роздратовано промовив він. — Мені наказали стежити за нею, а не розбиратися з вашими проблемами.

Пауза.

— Тоді сам і пояснюй це начальству.

Він завершив виклик. Я зробила вигляд, що відвернулася до стіни. Чоловік увійшов, поставив пляшку води й тарілку на підлогу.

— Їж.

— Можна запитати?

— Ні.

— А якщо я все одно запитаю?

Він зітхнув.

— Що?

— Ви давно тут працюєте?

Він насупився.

— До чого тут це?

— Просто цікаво, скільки людей погоджуються працювати в місці, де треба охороняти сімнадцятирічну дівчину.

— Ти не звичайна дівчина.

— Так, я вже чула. Донька Тревіса Скотта. Можете зробити табличку й повісити її на двері.

Чоловік подивився на мене з виразом, який я не змогла розшифрувати.

— Тобі краще мовчати.

— Мені багато хто це радить.

Він розвернувся, але біля дверей затримався.

— Твій батько не зможе врятувати всіх.

Я відчула, як усередині щось стиснулося.

— Можливо. Але він намагається.

Чоловік нічого не відповів. Двері зачинилися. Я почекала, поки кроки стихнуть, а потім підійшла до дверей і прислухалася. Тиша.