Глава 9. Ціна кожної хвилини

• Тревіс Скотт

Я завжди вважав, що страх стає небезпечним тоді, коли починає ухвалювати рішення замість тебе. За роки роботи я бачив, як він ламав людей. Змушував їх поспішати, довіряти не тим, кому потрібно, і відмовлятися від єдиного правильного рішення заради миттєвого полегшення. Я навчив свою команду не діяти під його впливом. А тепер сидів перед картою міста й намагався не думати про те, що моя донька могла бути поранена, налякана й зовсім сама в невідомому місці.

Страх не питав, чи маю я час на нього. Він просто був.

— Останній сигнал її телефону зафіксували неподалік старого складу, — сказав Ейден, збільшуючи карту на екрані. — Але сигнал зник до того, як ми змогли визначити точку з достатньою точністю. Телефон або вимкнули, або знищили. Ми перевіряємо обидва варіанти.

— Камери?

— На основній дорозі є чорний фургон. Номерний знак частково закритий. Він проїхав повз склад приблизно в той проміжок часу, коли Мейбл могла там бути.

— Можеш відстежити маршрут?

— Працюю над цим. Але якщо вони знають, де встановлені камери, то могли змінити маршрут або використати машину, яку складно ідентифікувати.

Я кивнув.

— Знайди все, що можеш. Не обмежуйся фургоном. Перевір інші автомобілі, які рухалися тим самим маршрутом, і будь-які камери на прилеглих дорогах.

— Уже.

Ейден знову повернувся до моніторів. Він не жартував. Не намагався розрядити атмосферу, як робив зазвичай. Його пальці рухалися швидко, а на обличчі застигла зосередженість, яку я добре знав. Мейбл була його хрещеницею. Він любив її не менше, ніж я міг очікувати від людини, яка колись заявила, що діти — це «маленькі генератори хаосу з непередбачуваним програмним забезпеченням». Вона була для нього родиною. Для нас усіх.

— Тревісе, — озвався Джейк, — нам потрібно поговорити про склад.

Я підвів погляд.

— Говори.

— Якщо це місце було приманкою, воно могло бути підготовлене саме для нас. Ми не можемо просто ввірватися туди, сподіваючись знайти Мейбл.

— Я знаю.

— Тоді нам потрібна розвідка. Спочатку зовнішній периметр, потім усі можливі входи й виходи. Якщо будівля пов’язана з мережею, там можуть бути люди, які нічого не знають про викрадення.

— Ми не будемо ризикувати цивільними.

Джейк кивнув, але не відступив.

— І ще одне. Ти не можеш особисто очолювати кожен етап операції.

Я повільно підвівся.

— Не починай.

— Я почну, бо хтось повинен це сказати. Ти її батько. Якщо підеш туди, керуючись лише страхом, вони отримають саме те, чого хочуть.

— Ти думаєш, я не розумію?

— Думаю, ти розумієш це головою. Але я не впевнений, що зараз ти готовий почути це серцем.

Між нами повисла тиша. Джейк був єдиним, хто міг говорити зі мною так прямо, не побоюючись, що я виставлю його за двері. Він знав мене надто давно, щоб удавати, ніби я не людина. І саме тому його слова боліли.

— Я не збираюся втрачати голову, — сказав я.

— Добре. Тоді не змушуй мене нагадувати тобі про це кожні п’ять хвилин.

Він поклав переді мною папку.

— Ми зібрали все, що маємо щодо Евелін Шоу.

Я розгорнув її.

Фотографії, дати, витяги з документів, записи про перевезення. На перший погляд — той самий набір матеріалів, який ми переглядали десятки разів. Але тепер усе мало інший вигляд. Бо хтось використав справу Евелін, щоб виманити мою доньку. І я хотів знати чому.

***

Евелін Шоу зникла п’ять місяців тому. Її врятували під час операції, у якій наша команда допомогла виявити місце незаконного утримання кількох жінок. Евелін була однією з тих, кому вдалося вижити й дати свідчення. Ми організували для неї безпечне місце перебування, доки відповідні служби готували офіційні процедури й подальший захист. Потім вона зникла. Спочатку ми припускали, що Евелін утекла через страх. Таке траплялося. Люди, які пережили насильство й тривалий контроль, не завжди могли повірити, що допомога справді безпечна.

Але мене турбувало те, що її зникнення збіглося з дивними змінами в документах. За два дні до того хтось подав запит на зміну місця її перебування. Запит пройшов через зовнішнього підрядника, який допомагав із логістикою та перевезеннями. Формально всі документи виглядали належно. Проте ми досі не встановили, хто саме ініціював зміну й чи було її погоджено на законних підставах. Після зникнення Евелін доступ до частини матеріалів справи отримали сторонні облікові записи. Це не доводило, що підрядник був причетний до викрадення. Можливо, його системи використали без відома керівництва. Можливо, хтось отримав доступ через іншу компанію.

Але тепер у нас була нова обставина. Мейбл зникла після повідомлення, яке прямо натякало на те, що Евелін могла бути ще жива.

— Якщо викрадачі знають про Евелін, — сказав Нік, — вони можуть мати доступ до інформації, якої не повинно бути поза нашою командою.

— Або хтось навмисно хоче, щоб ми так подумали, — додав Джейк.

— Саме тому перевірятимемо обидві версії, — відповів я.

Я провів пальцем по рядку в документах. Назва транспортної компанії з’являлася знову й знову. Вона не була великою, але працювала з кількома іншими підприємствами, зокрема тими, що надавали послуги приватної охорони та складської логістики.

— Знайдіть усі зв’язки між цією компанією, зовнішнім підрядником і місцем, де зникла Евелін, — наказав я. — Перевірте власників, договори, субпідрядників і платежі. Але нічого не чіпайте без копії. Якщо вони справді стежать за нашими діями, не хочу попереджати їх, що ми вийшли на слід.

— Зрозуміло, — відповів Нік.

Я подивився на фотографію Евелін. Жінка з втомленими очима, яка на одному зі знімків обережно тримала чашку обома руками. Тоді, після порятунку, вона майже не говорила. Їй було важко перебувати в приміщенні із зачиненими дверима, а будь-який різкий звук змушував її здригатися.