Глава 8. За зачиненими дверима

• Мейбл Скотт

Перше, що я відчула, коли прийшла до тями, — біль. Друге — холод. Третє — бажання вилаятися так, щоб навіть тато на мить забув про свої нескінченні правила пристойності.

Я розплющила очі. Наді мною була сіра стеля з темними плямами вологи. Лампа під металевим плафоном світила тьмяно й нерівномірно, а десь за стіною монотонно гудів двигун або вентиляція. Я лежала на вузькому матраці. Під головою — складена куртка, під боком — щось тверде, що цілком могло бути шматком дошки.

Розкішний готель, Мейбл. П’ять зірок. Особливо за обслуговування.

Я спробувала підвестися. Голова відразу закрутилася, а в скронях болісно застукало. Я заплющила очі, почекала, поки кімната перестане рухатися, і знову спробувала. Цього разу вийшло.

Мої зап’ястя були стягнуті пластиковими стяжками. Не настільки туго, щоб зовсім перекрити кровообіг, але достатньо, аби я не могла просто розвести руки.

Телефону не було. Ключів теж. Я обмацала кишені куртки, хоча вже знала, що нічого не знайду. Добре. Панікувати пізніше. Спочатку — факти. Я оглянула кімнату.

Невелике приміщення без вікон. Металеві двері з ручкою з мого боку, але замок, очевидно, був зовні. Біля стіни стояло пластикове відро, поруч лежала порожня пляшка води. У кутку — стара камера спостереження.

Я завмерла, дивлячись на неї. Червоний індикатор світився.

— Привіт, — сказала я їй. — Сподіваюся, у вас тут хоча б є служба підтримки.

Моя спроба пожартувати прозвучала жалюгідно. Але я продовжила огляд.

На правій руці виднілася подряпина. Плече нило, живіт болів після удару, а під волоссям, біля скроні, я намацала невелику припухлість.

Я пам’ятала чоловіка біля машини. Його голос. Іншого нападника, який схопив мене ззаду. Чорний фургон. Телефон на асфальті. Ім’я Алларіка на екрані.

Я заплющила очі. Він телефонував мені. Можливо, чув, як я намагалася вирватися. Можливо, бачив, що виклик обірвався. Можливо, вже знав. Ні. Я не могла дозволити собі думати про це зараз.

Алларік був розумним. Тато мав команду. Ейден міг відстежити телефон, машину, будь-який цифровий слід, який я залишила. Вони знайдуть мене. Я повторила це подумки кілька разів, перш ніж змогла знову нормально вдихнути.

Потім подивилася на двері. Мене викрали, бо я повірила повідомленню. Бо вирішила, що можу розслідувати справу самостійно. Бо подумала, що якщо знайду щось раніше за дорослих, то зможу допомогти. Тато вбив би мене поглядом, якби дізнався, наскільки дурним був мій план. Але зараз мені було не до того, щоб уявляти його реакцію. Я мала вибратися.

***

Я не знала, скільки часу минуло, перш ніж за дверима почулися кроки. Я миттєво перестала рухатися. Кроки були важкими, неквапливими. Спочатку один чоловік, потім другий. Короткий металевий звук — ключ у замку. Двері відчинилися.

На порозі стояв чоловік років сорока, з коротким темним волоссям і невеликою білою смугою шраму біля підборіддя. Я запам’ятала її відразу.

Він був одягнений у темну куртку й рукавички. Обличчя спокійне, майже нудьгуюче. Саме такі люди лякали мене найбільше. Не ті, хто кричить і розмахує руками. Ті, кому не потрібно підвищувати голос, щоб ти зрозуміла: вони не вважають тебе рівною собі.

— Прокинулася, — сказав він.

— Як бачите.

Він глянув на мої руки.

— Ти завжди така балакуча?

— Лише коли мене викрадають без попереднього запису.

Чоловік ледь усміхнувся.

— У тебе характер батька.

Я перестала усміхатися.

— Ви його знаєте?

— Достатньо.

— Тоді, можливо, ви знаєте й те, що він не любить, коли чіпають його родину.

— Ми на це й розраховуємо.

Відповідь прозвучала настільки просто, що в мене всередині все похололо. Я спробувала не показувати цього.

— Якщо вам потрібен Тревіс, то відпустіть мене й поговоріть із ним напряму.

— Твій батько не дуже любить розмовляти з людьми, які не можуть запропонувати йому нічого цікавого.

— А я, виходить, цікава?

— Ти його донька.

Він промовив це так, ніби поставив крапку в кінці речення. Я підняла підборіддя.

— Тоді ви зробили помилку. Він не погодиться на ваші вимоги лише тому, що ви схопили мене.

Чоловік подивився на мене уважніше.

— Ти справді так думаєш?

— Я знаю свого батька.

— Ні, дівчинко. Ти знаєш батька, який повертається додому, сідає з тобою за сніданок і питає, як минув твій день. Ти знаєш чоловіка, який навчив тебе захищатися й досі вважає, що може вберегти тебе від усього світу.

Він зробив крок у кімнату.

— Але ти не знаєш, скільки людей він залишив позаду. Не знаєш, скільки ворогів у нього з’явилося. І не знаєш, що він зробить, коли зрозуміє, що цього разу не може просто прийти й забрати те, що в нього відібрали.

Я дивилася на нього, не кліпаючи.

— Якщо ви сподіваєтеся, що я почну благати вас не чіпати мою родину, то марно.

— Ми не просили тебе благати.

— Чудово. Бо я не збиралася.

Він засміявся тихо, без жодної веселості.

— Побачимо, скільки триватиме твоя сміливість.

Чоловік вийшов і зачинив двері. Я почула клацання замка. Лише тоді дозволила собі видихнути. Мої пальці тремтіли. Я стиснула їх у кулаки.

— Не дочекаєтеся, — прошепотіла я в порожнечу.

Але голос зрадницьки здригнувся.

***

Я не знала, як довго сиділа на матраці, перш ніж помітила під дверима вузьку смугу світла. Світло змінилося. Отже, за дверима хтось ходив або вмикав інше освітлення. Це могло означати, що я перебуваю не в підвалі, як спочатку подумала, а в якомусь складському приміщенні з окремими кімнатами.

Я почала рахувати кроки за дверима. Три праворуч. Пауза. П’ять ліворуч. Потім металевий гуркіт. Я повторювала послідовність, доки не запам’ятала її. Це було краще, ніж сидіти й думати про те, що відбувається вдома.