Глава 7. Її не було лише кілька хвилин

• Алларік Харльсон

Я мав піти за нею. Ця думка з’явилася ще до того, як я зрозумів, що сталося щось погане. Мейбл сказала, що їй потрібно подихати свіжим повітрям. Я знав її достатньо добре, щоб помітити фальш у її усмішці, але Джоді саме простягав мені деталь від конструктора й вимагав пояснити, чому його дракон не може стріляти справжнім вогнем. Я відвернувся лише на кілька секунд. Кілька.

— А де Мейбл? — запитав я, коли повернув деталь хлопцеві.

Джоді знизав плечима.

— Вона пішла.

— Куди?

— Не знаю. Вона ж доросла.

Я подивився на нього.

— Їй сімнадцять.

— Майже доросла, — виправився він і знову повернувся до конструктора.

Я вже не слухав. Мейбл не було у вітальні. Я перевірив кухню, передпокій і терасу. Зазирнув у ванну кімнату, хоча чудово розумів, наскільки безглуздо це виглядає. Її не було.

Я дістав телефон і набрав її номер. Гудок. Ще один. Потім виклик обірвався. Я написав повідомлення.

«Де ти?»

Відповіді не було. Я набрав знову. Цього разу телефон був вимкнений або поза зоною досяжності.

— Алларіку? — почувся голос Аліші. — Ти щось шукаєш?

Я змусив себе подивитися на неї спокійно.

— Мейбл бачила?

— Ні. А що?

— Вона сказала, що вийде на хвилину.

Аліша поглянула на годинник.

— Можливо, розмовляє телефоном. Вона іноді так робить.

— Вона не відповідає.

Усмішка повільно зникла з її обличчя.

— Давно?

— Не знаю. Кілька хвилин.

Я ненавидів власний голос. Він звучав надто рівно, наче я повідомляв про погану погоду, а не намагався зрозуміти, куди поділася дівчина, без якої не уявляв свого життя. Аліша поклала руку мені на плече.

— Давай спочатку перевіримо подвір’я.

Ми вийшли через бічні двері. Я обійшов будинок, перевірив ворота й подивився на дорогу. Поруч не було нікого, хто міг би сказати, куди пішла Мейбл. Її машина теж зникла. Я завмер.

— Ні, — прошепотів я.

— Що? — запитала Аліша.

— Її машина. Вона поїхала.

Я знову набрав номер. Безрезультатно. Мейбл не просто вийшла подихати повітрям. Вона поїхала, нічого мені не сказавши, після того як кілька днів поспіль отримувала погрозливі повідомлення. І я дозволив їй це зробити. Ні. Не так. Я не міг змусити її залишитися поруч. Але мав зрозуміти, що вона щось задумала. Мав помітити.

— Алларіку, подивися на мене, — сказала Аліша.

Я не хотів.

— Вона не могла просто зникнути, — відповів я. — Вона б написала. Вона знає, що я хвилююся.

Аліша нічого не сказала. І саме її мовчання налякало мене найбільше.

***

Я знайшов Мейбл у списку останніх дзвінків. Мій номер був останнім, кому вона телефонувала. Виклик тривав лише кілька секунд, а потім обірвався. Я втупився в екран.

— Вона дзвонила тобі? — запитала Аліша.

— Ні. Я дзвонив їй.

— Тоді чому…

— Я не знаю.

Я знав лише те, що вона не відповідала. Що її машина зникла. Що вона приховувала щось від мене, і тепер я не міг навіть запитати, що саме. Я повернувся до будинку майже бігом. Тревіс стояв біля столу й розмовляв із Джейком. Він замовк, коли побачив моє обличчя.

— Де Мейбл? — запитав він.

Я не відповів одразу. Не тому, що не знав, що сказати. Тому, що вимовити це вголос означало визнати, наскільки все погано.

— Я не можу її знайти.

Тревіс випростався.

— Що означає «не можеш знайти»?

— Вона сказала, що вийде на хвилину. Її немає в будинку. Її машини теж немає. Телефон не відповідає.

На обличчі Тревіса щось змінилося. Я бачив його різним: спокійним, розлюченим, втомленим, навіть наляканим. Але зараз його страх був настільки глибоко захований, що від цього ставало ще страшніше.

— Коли ти бачив її востаннє?

— Кілька хвилин тому.

— Що вона сказала?

— Що їй потрібно вийти на свіже повітря.

— І ти відпустив її саму?

Я стиснув щелепи.

— Так.

Він відвернувся, дістав телефон і набрав номер.

— Ейдене, мені потрібна остання активність телефону Мейбл. Зараз. Ні, не питай. Перевір її номер, машину, усе, що можеш. Джейку, піднімай хлопців. Нік, мені потрібні камери на дорогах і біля будинку. Кейле, перевір виїзди з району.

Він говорив коротко, чітко, без зайвих слів. Організація, яка роками шукала зниклих людей, за лічені секунди перетворила сімейне свято на операційний штаб. А я стояв посеред вітальні й не міг нічого зробити, крім як дивитися на телефон у руці.

— Алларіку, — покликав Тревіс.

Я підняв голову.

— Ти пам’ятаєш, що вона робила перед тим, як вийти?

Я прокрутив у пам’яті останні хвилини. Мейбл забрала телефон із куртки. Подивилася на екран. Її обличчя змінилося — зовсім трохи, але я помітив. Потім вона усміхнулася мені так, як усміхалася завжди, коли хотіла, щоб я перестав ставити запитання. Мене мало насторожити це.

— Вона отримала повідомлення, — сказав я.

Тревіс завмер.

— Ти бачив його?

— Ні. Але вона дивилася на телефон. А потім сказала, що їй треба вийти.

— Чому ти не зупинив її?

Запитання було тихим. Я б волів, щоб він накричав на мене.

— Тому що вона збрехала мені, — відповів я. — А я повірив, що вона просто хоче побути сама.

Тревіс дивився на мене кілька секунд.

— Вона не хотіла бути сама.

— Знаю.

— Тоді допоможи мені знайти її.

Я кивнув. Це було єдине, що я міг зробити, не зламавшись просто там, перед ним.

***

За десять хвилин у будинку більше ніхто не святкував. Аліша відвела близнюків до їхньої кімнати разом із Ніколасом. Хлопці ще не розуміли, що сталося, але вже відчували зміну в дорослих. Їхні голоси стихли, а запитання стали обережнішими. Шеріл стояла біля вікна. Вона не плакала. Не кричала. Просто дивилася на дорогу, ніби могла змусити доньку з’явитися на ній силою власного бажання. Я ніколи не бачив її такою.