Глава 6. День, який мав бути щасливим

• Мейбл Скотт

Якщо хтось колись запитає мене, чи вміє моя родина відпочивати, я відповім: так.

А потім уточню, що під словом «відпочивати» я маю на увазі галасливе зібрання людей, які не можуть провести разом навіть десять хвилин, не почавши сперечатися, жартувати або погрожувати одне одному цілком дружнім способом.

Сьогодні ми святкували день народження Ентоні та Джоді Рідів — близнюків, яким виповнилося дев’ять. Дев’ять років тому Аліша й Ніколас вирішили, що однієї дитини їм замало, і доля, очевидно, сприйняла це як виклик. Тепер вони мали двох хлопців, які разом були здатні перетворити будь-який будинок на зону стихійного лиха. І, судячи з усього, пишалися цим.

— Я попереджаю, — сказав Ніколас, коли ми з Алларіком переступили поріг їхнього будинку, — якщо хтось із вас подарує їм ще один набір для експериментів, я особисто прийду до вас додому й залишу дітей на цілий день.

— Це погроза чи запрошення? — поцікавився Алларік.

Ніколас повільно перевів на нього погляд.

— Ти мені подобався більше, коли мовчав.

— Він ніколи не мовчав, — зауважила я.

— Саме тому й не подобається.

Я засміялася. У будинку пахло ваніллю, шоколадом і чимось запеченим. У вітальні висіли сині та сріблясті кульки, на столі чекали подарунки, а біля вікна стояв величезний торт із двома іменами, написаними нерівними літерами.

Аліша метушилася між кухнею та вітальнею, намагаючись одночасно стежити за їжею, гостями й тим, щоб її сини не вирішили перевірити, чи можна літати з дивана.

— Мейбл! — вигукнула вона, помітивши мене. — Нарешті! Іди сюди, мені потрібна людина, яка не боїться сказати дітям правду.

— Яку саме?

— Що не можна відкривати подарунки до того, як усі зберуться.

Я подивилася на неї, потім на Ентоні, який саме намагався непомітно розірвати пакувальний папір на одній із коробок.

— Це неможливо. Я не маю відповідної кваліфікації.

— Ти моя хрещениця. Це автоматично робить тебе відповідальною.

— Ого. А в договорі дрібним шрифтом це було?

Аліша поцілувала мене в щоку й засміялася. Вона завжди вміла створювати атмосферу, у якій усі почувалися бажаними. Навіть коли втомлювалася, навіть коли хвилювалася, навіть коли її чоловік дивився на неї так, ніби вона знову забула пообідати. Особливо тоді.

— Ти сьогодні їла? — запитав Ніколас, обіймаючи її за талію.

— Так.

— Що саме?

— Ніколасе!

— Це не відповідь.

Я нахилилася до Алларіка.

— Вони одружені вже тринадцять років, а він досі перевіряє, чи вона нормально поїла.

— Можливо, це його спосіб сказати «я тебе кохаю».

— Тоді я сподіваюся, що ти знайдеш романтичніший спосіб.

Алларік подивився на мене.

— Я подумаю.

Він сказав це звичайним тоном, але затримав погляд на моєму обличчі трохи довше, ніж потрібно. Я відвела очі першою. Не тому, що мені було ніяково. Просто… мені раптом стало цікаво, про що саме він подумав.

***

До обіду зібралися всі. Тато з’явився разом із мамою, і, звісно, він приніс не лише подарунки, а й невелику коробку з якимись деталями для дитячого конструктора, які, за його словами, «можуть стати в пригоді».

— Тату, їм дев’ять, — нагадала я.

— І що?

— Вони ще не вміють складати речення без слова «вибух».

— Тоді їм буде корисно навчитися чогось нового.

— Ти ж розумієш, що Ніколас вижене нас усіх, якщо вони спробують зібрати це на кухні?

— Я розраховую, що він буде достатньо розумним, аби дозволити їм робити це в гаражі.

Мама, яка стояла поруч, тихо зітхнула.

— Двоє дітей у цьому домі, і я вже хвилююся за третю дитину.

— Я доросла, — обурилася я.

— Звичайно, люба.

Це «звичайно» прозвучало настільки переконливо, що я вирішила не продовжувати. Вікторія та Райан приїхали трохи пізніше. Вони щойно повернулися з короткої подорожі й досі сперечалися про те, хто з них неправильно прочитав дорожню карту.

— Я не помилилася, — спокійно сказала Вікторія, знімаючи пальто.

— Ми проїхали повз той самий поворот тричі.

— Ти сказав, що знаєш коротший шлях.

— Я й знав.

— До сусіднього міста?

— Там теж було гарно.

Я притиснула долоню до рота, стримуючи сміх. Райан помітив це.

— Не смійся, дівчинко. Одного дня ти теж закохаєшся, і тоді ми подивимося, як ти реагуватимеш на чужі навігаційні здібності.

— Якщо мій майбутній хлопець тричі проїде повз один поворот, я залишу його на заправці.

— Жорстоко, — оцінив він.

— Практично, — поправила Вікторія.

— Ось бачиш? — Райан обернувся до неї. — Саме тому я тебе й кохаю.

Вона лише поцілувала його в щоку, а потім простягнула мені подарунок для близнюків. За столом було голосно. Ентоні розповідав історію, яка щоразу ставала довшою, коли він доходив до найцікавішого місця. Джоді запевняв усіх, що його версія подій правдивіша. Аліша намагалася змусити їх хоча б на хвилину перестати сперечатися, Ніколас робив вигляд, що не втручається, а сам непомітно підкладав синам на тарілки додаткові шматочки торта. Джейк сперечався з татом про якесь обладнання. Кейл жартував із Меттом. Ейден, мій хрещений, демонстрував близнюкам програму, яку написав спеціально для їхнього подарунка, і вже через п’ять хвилин пошкодував про це, бо хлопці захотіли додати до неї драконів, лазери та можливість підірвати віртуальну планету.

— Я створив просту гру, — пояснював Ейден.

— А ми її вдосконалюємо, — відповів Ентоні.

— Ви її руйнуєте.

— Це майже одне й те саме, — серйозно сказав Джоді.

Я мало не вдавилася соком. Алларік сидів поруч зі мною. На відміну від мене, він не намагався брати участь у кожній розмові, але уважно слухав і час від часу кидав такі коментарі, що навіть Вікторія дозволяла собі ледь помітну усмішку.

Він здавався спокійнішим, ніж останніми днями. Хоча я знала, що це не зовсім так. Після тих повідомлень він майже не відходив від мене. Проводжав до школи, чекав після уроків, писав, коли я довго не відповідала, і дивився на кожну незнайому машину так, ніби вона особисто образила його родину.