Глава 5. Не чіпайте мою доньку

• Тревіс Скотт

Я зрозумів, що щось сталося, ще до того, як Мейбл переступила поріг. Не тому, що почув її кроки. Не тому, що відчув небезпеку, як це буває в дешевих фільмах, де герой завжди знає, коли хтось збирається зруйнувати йому життя. Просто моя донька ніколи не поверталася додому в такій тиші.

Зазвичай я чув її голос ще з коридору. Вона розповідала Шеріл про школу, сперечалася з кимось телефоном або голосно обурювалася через чергову несправедливість світового масштабу — наприклад, через те, що в кав'ярні закінчилися її улюблені круасани.

Того вечора вона мовчала. А за нею йшов Алларік. Я підвівся з-за столу.

— Що сталося?

Мейбл зняла куртку й повісила її на спинку стільця.

— Привіт, тату.

— Мейбл.

Вона подивилася на Алларіка. Він не став говорити замість неї. Лише ледь помітно кивнув, ніби нагадуючи про щось, про що вони домовилися дорогою сюди. Я вже не любив цю розмову.

— Ходімо до кабінету, — сказав я.

— Тату, я можу пояснити...

— Саме цього я й хочу.

Шеріл з'явилася у дверях вітальні. Її погляд ковзнув від мене до доньки, а потім зупинився на Алларіку. Вона нічого не запитала. Просто підійшла до Мейбл і торкнулася її плеча.

— Усе гаразд, люба?

— Не зовсім, мамо.

Цих трьох слів вистачило, щоб усмішка зникла з обличчя Шеріл. Я відчинив двері кабінету.

— Усі всередину.

***

Мейбл сіла на диван, підібгавши під себе ногу. Алларік залишився поруч, але трохи відсунувся, даючи їй можливість говорити самій. Шеріл сіла з іншого боку доньки. Я залишився стояти.

— Починай, — сказав я.

Мейбл дістала телефон.

— Сьогодні мені написала невідома людина.

Я простягнув руку. Вона передала мені телефон без жодного жарту. Це налякало мене більше, ніж я хотів показати.

Я прочитав перше повідомлення. 

Твій батько не розповів тобі всього про свою роботу.

Потім друге.

Запитай його, кого він залишив позаду.

Я відкрив фотографію. На ній був я біля автомобіля. Знімок зробили здалеку, але місце я впізнав. Стоянка біля офісу. Фотографія була зроблена кілька днів тому.

Я не дозволив собі змінитися в обличчі, хоча всередині щось холодно стиснулося. Третє повідомлення було коротшим.

Твій батько не встиг урятувати всіх.

Я перечитав його двічі.

— Коли ти отримала перше повідомлення?

— Сьогодні вранці.

— І ти чекала до вечора, щоб розповісти мені?

— Я не знала, чи це серйозно.

— Мейбл...

— Я знаю, що мала сказати раніше!

Її голос підвищився, але вона швидко замовкла. Я поклав телефон на стіл.

Мені хотілося запитати, чи розуміє вона, наскільки небезпечною може бути ця ситуація. Хотілося нагадати, що люди, з якими я працюю, щодня стикаються з тими, хто не зупиняється перед погрозами.

Але переді мною сиділа не людина, яку я мав навчати правилам безпеки. Переді мною була моя донька.

Сімнадцятирічна дівчина, яка вперше зіткнулася з тим, що чужа жорстокість може постукати просто в її двері. Я сів навпроти.

— Ти бачила, хто надсилав повідомлення?

— Ні.

— Намагалася відповісти?

— Ні.

— Відкривала посилання, переходила на якісь сайти?

— Тату, я не настільки безвідповідальна.

— Я мушу запитати.

— Знаю.

Я повернувся до Алларіка.

— Ти бачив ці повідомлення?

— Усі три.

— І що ти зробив?

— Допоміг їй зберегти їх. Ми не відповідали відправникові й не намагалися самостійно його знайти.

Я кивнув. Правильно.

— А автомобіль?

Мейбл підняла голову.

— Ти звідки знаєш про автомобіль?

— Ти згадувала фотографію. Я питаю, чи бачили ви сьогодні машину, яка могла бути пов'язана з повідомленнями.

Алларік відповів першим:

— Біля школи стояв чорний автомобіль із тонованими вікнами. Ми не знаємо, чи він має стосунок до цієї справи. Не підходили до нього й не намагалися переслідувати.

Я уважно подивився на нього.

— Добре, що не намагалися.

— Я саме це їй і сказав.

— Не треба робити вигляд, що ти був абсолютно спокійний, — втрутилася Мейбл. — Ти мало не розірвав телефон, коли прочитав останнє повідомлення.

Алларік повільно повернув до неї голову.

— Я не розривав телефон.

— Ти стискав його так, ніби він був винен у всіх проблемах людства.

— Він справді винен. Принаймні в половині.

Шеріл видала короткий, нервовий смішок. Я не посміхнувся.

— Мейбл, сьогодні ти більше нікуди не йдеш сама. Завтра ми переглянемо твій розклад, а до школи тебе...

— Ні.

Я замовк. Моя донька дивилася на мене прямо.

— Ти навіть не знаєш, хто це зробив, а вже збираєшся змінити все моє життя.

— Я збираюся забезпечити твою безпеку.

— Я розумію. Але я не хочу, щоб через якусь невідому людину мені заборонили виходити з дому.

— Ніхто не збирається забороняти тобі виходити з дому.

Шеріл кинула на мене погляд. Я зітхнув.

— Добре. Я ще не вирішив, що саме ми робитимемо. Але ми не можемо ігнорувати ці повідомлення.

— Я й не пропоную їх ігнорувати.

— Тоді не сперечайся зі мною щодо кожного запобіжного заходу.

— А ти не вирішуй усе за мене!

Тиша в кабінеті стала такою густою, що я чув, як за вікном проїхала машина. Мейбл відвела погляд першою. Я знав цей жест. Вона так робила, коли хотіла сказати щось іще, але боялася, що слова вийдуть надто різкими. Шеріл накрила її руку своєю.

— Ви обоє зараз говорите зі страху, — сказала вона спокійно. — Тревісе, наша донька має знати, що ми їй довіряємо. А ти, люба, маєш дозволити нам допомогти тобі.

Мейбл стиснула мамині пальці. Я подивився на Шеріл. Вона була права. Мені це не подобалося, але вона була права.