Глава 4. Обіцянки, яких я не збиралась дотримуватись

• Мейбл Скотт

До обіду я встигла тричі пошкодувати, що показала Алларіку повідомлення.

Перший раз — коли він забрав у мене телефон, щоб ще раз перевірити номер відправника. Другий — коли запитав, чи отримувала я щось подібне раніше. І третій — коли заявив, що після уроків ми підемо додому разом.

— Перепрошую, що? — перепитала я, коли ми вийшли з класу.

Алларік навіть не повернув голови.

— Ти чула.

— Я чула, але сподівалася, що в мене раптово погіршився слух.

— Можеш записатися до лікаря.

— А ти можеш записатися на прийом до власного здорового глузду.

Він зупинився біля вікна й подивився на мене.

— Мейбл, хтось знає твоє ім'я, стежить за твоїм батьком і надсилає тобі повідомлення. Я не збираюся вдавати, що це звичайний розіграш.

— А я  не збираюся панікувати через три повідомлення.

— Я не прошу тебе панікувати. Я прошу не робити дурниць.

— Тоді тобі доведеться уточнити, що саме ти вважаєш дурницями.

— Наприклад, спробу самостійно знайти людину, яка тобі це надіслала.

Я відвела погляд. На жаль, він знав мене надто добре.

— Я нічого такого не казала.

— Тобі й не треба. У тебе на обличчі написано.

— Що саме?

— «Я неодмінно зроблю це, але спочатку посперечаюся».

Я не втрималася й засміялася.

— Ненавиджу тебе.

— Ні, не ненавидиш.

Він сказав це так спокійно, що я на мить забула, що саме збиралася відповісти.

— Не будь таким самовпевненим, Харльсоне.

— Постараюся. Але нічого не обіцяю.

Ми рушили до наступного кабінету. Алларік ішов поруч, не торкаючись мене й не намагаючись забрати телефон знову. І все ж я відчувала, що він стежить за кожною моєю реакцією. Це дратувало. Ще більше дратувало те, що частина мене була вдячна.

***

На великій перерві ми сіли за наш звичний столик у шкільній їдальні. Алларік приніс собі сендвіч, а я — салат і картоплю. Він подивився на мою тарілку з таким виразом, ніби я щойно зробила щось підозріле.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

— Ти дивишся на мою картоплю.

— Вона лежить на моєму боці столу.

Я подивилася вниз. Справді. Дві картоплини я поклала просто біля його руки.

— Це дипломатична пропозиція.

— Ти хочеш, щоб я віддав тобі свій сендвіч?

— Я хочу, щоб ти зрозумів цінність міжнародних відносин.

Він посунув тарілку ближче до мене.

— Забирай.

— Ось за це я тебе й ціную.

— За сендвіч?

— Не змушуй мене псувати момент.

Я відкусила шматочок і спробувала зосередитися на їжі. Не вийшло.

Телефон лежав біля моєї руки екраном донизу. Я не відкривала повідомлень уже кілька годин, але відчувала його присутність так, ніби він був живою істотою, яка терпляче чекала, коли я знову на неї подивлюся.

— Ти розповіси батькові? — запитав Алларік.

Я перестала жувати.

— Не знаю.

— Це означає «ні».

— Це означає, що я ще не вирішила.

— Мейбл, він має право знати.

— А я маю право спочатку розібратися, що відбувається.

— Це не твоя робота.

— А якщо це стосується мене?

Алларік відклав сендвіч.

— Саме тому ти не повинна робити це сама.

Його голос був тихим. Без звичного жарту, без усмішки, за якою він ховав незручність. Я раптом відчула себе винною. Не тому, що він мав рацію. Хоча, можливо, саме тому.

— Я не хочу, щоб тато знову почав мене контролювати, — зізналася я. — Він і так перевіряє, чи я доїхала до школи, чи поїла, чи взяла куртку. Якщо дізнається, що хтось мені погрожує, то, мабуть, поставить охорону біля кожного входу.

— Може, він просто злякається.

— Він завжди боїться за мене.

Я провела пальцем по краю склянки.

— І я знаю, чому. Я знаю, чим він займається. Знаю, скільки жахливих речей він бачив. Але іноді мені хочеться, щоб він дивився на мене не як на когось, кого треба врятувати, а як на людину, яка може сама подбати про себе.

Алларік довго мовчав.

— Ти можеш подбати про себе, — сказав він нарешті. — Це не означає, що ти повинна робити все сама.

Я підняла на нього очі. На кілька секунд між нами зникли всі жарти.

— Ти завжди такий нестерпно розумний?

— Лише коли ти відмовляєшся мене слухати.

— Тобі варто знайти інше хобі.

— Я вирізаю з дерева.

— Тоді знайди друге.

Він усміхнувся, і напруга трохи відступила. Я хотіла сказати йому, що не піду шукати відправника. Хотіла пообіцяти, що повідомлю батька, якщо отримаю ще одне повідомлення. Але не сказала нічого. Бо вже знала: щойно ми закінчимо уроки, я почну шукати відповіді.

***

Останній урок тягнувся нескінченно. Я дивилася на дошку, записувала щось у зошит і час від часу ловила себе на тому, що перечитую одне й те саме речення, не розуміючи жодного слова. Коли пролунав дзвінок, я зібрала речі швидше за всіх.

— Ти куди? — запитав Алларік.

— Додому.

Він примружився.

— Справді?

— Ні, я збираюся непомітно проникнути в учительську й викрасти контрольні за наступний семестр.

— Якщо знайдеш відповіді, прихопи мої.

— Ти жахливий друг.

— Але чудовий стратег.

Ми вийшли зі школи разом. Біля воріт було людно, і я майже переконала себе, що ранкові повідомлення — лише чиясь спроба налякати мене. Майже. 

А потім помітила чорний автомобіль на протилежному боці вулиці. Він стояв біля тротуару з вимкненим двигуном. Скло було надто темним, щоб роздивитися, хто всередині. Можливо, це була випадковість.

У місті щодня їздили сотні чорних автомобілів. Я знала це. І все одно зупинилася.

— Що таке? — запитав Алларік.

— Нічого.

Він простежив за моїм поглядом. Його обличчя змінилося майже непомітно: усмішка зникла, плечі напружилися.