Глава 3. Те, що не можна залишити в минулому

• Тревіс Скотт

Я навчився розпізнавати погані новини ще до того, як їх вимовляли вголос. Іноді достатньо було побачити обличчя Джейка. Іноді — почути, як Нік надто довго мовчить, переглядаючи матеріали справи. А іноді поганою новиною ставало звичайне повідомлення на телефоні, яке надходило о шостій ранку й змушувало мене забути про каву. Того ранку я отримав саме таке.

Ми знайшли зв'язок.

Повідомлення від Ейдена. Без привітання, без жартів, без його звичного коментаря про те, що світ знову доводить свою нездатність нормально функціонувати. Я відразу зателефонував йому.

— Кажи.

— І тобі доброго ранку, босе.

— Ейдене.

— Так, я теж радий тебе чути. — Він зробив коротку паузу. — Ми перевірили компанії, які фігурували в матеріалах останньої операції. Одна з них з'являється в документах, пов'язаних із зникненням Евелін Шоу.

Я випростався в кріслі.

— Яких саме документах?

— Транспортні накладні, рахунки, договори з підрядниками. Окремо нічого особливого. Разом — достатньо, щоб мені не сподобалося.

Евелін. Я не чув її імені кілька тижнів, і це мовчання мені не подобалося від самого початку. Пів року тому наша команда допомогла звільнити кількох жінок, яких утримували проти їхньої волі. Евелін була серед них. Вона знала одного з людей, причетних до організації перевезень, і могла впізнати його. Ми забезпечили їй безпечне місце, доки відповідні матеріали готували для передачі правоохоронцям. А потім вона зникла.

Спочатку всі припускали, що Евелін злякалася. Що вирішила почати нове життя, не залишаючи адреси. Я розумів це бажання. Людина, яка пережила таке, має право втекти від усього, що нагадує їй про минуле. Але Евелін не залишила жодного повідомлення. Вона не забрала всіх своїх речей. І за день до зникнення запитувала, чи можна їй змінити місце перебування, бо хтось, за її словами, стежив за будинком. Я досі пам'ятав цю розмову. Досі пам'ятав, що пообіцяв розібратися.

— Чому я чую про компанію лише зараз? — запитав я.

— Тому що вона не була безпосередньо пов'язана з місцем, де ми знайшли жінок. Її назва з'явилася в документах, які ми отримали пізніше. Ми перевіряли інші версії, перш ніж витрачати час на чергову фірму-привид.

— І що змінилося?

— Вона з'явилася ще в одному наборі документів. Інша юридична особа, той самий посередник. А тепер у нас є збіг із маршрутом, яким користувалися в тій операції.

Я заплющив очі на секунду.

— Надішли мені все. І поки що нікому не телефонуй від імені організації.

— Уже відправив. І, Тревісе...

— Що?

— Є ще дещо. Кілька файлів, які ми отримали від зовнішнього підрядника, були відкриті після того, як ми передали їх на перевірку. Не всі. Лише ті, що стосувалися цієї справи.

Я повільно підвівся.

— Ти хочеш сказати, що хтось отримав доступ до матеріалів?

— Я хочу сказати, що це треба перевірити. Доступ міг бути технічним, автоматичним або взагалі пов'язаним із резервною копією. Я не робитиму висновків, доки не матиму доказів.

Саме за це я цінував Ейдена. Він умів пожартувати в найгірший момент, але ніколи не плутав підозру з фактом.

— Перевіряй. Нікому не повідомляй, що ми помітили активність.

— Зрозумів.

Я завершив дзвінок і кілька секунд дивився у вікно. За склом місто прокидалося. Люди поспішали на роботу, машини повзли вулицями, хтось купував каву в маленькому кіоску на розі. Звичайний ранок, звичайні проблеми. Я іноді заздрив людям, чиї найбільші неприємності починалися й закінчувалися зламаною кавоваркою.

Мій телефон знову завібрував. Цього разу повідомлення було від Мейбл.

Приїхала до школи ❤️

Я мимоволі всміхнувся. За нею йшло друге:

І так, куртку все ще на мені. Можеш не хвилюватися.

Я похитав головою. Моя донька мала особливий талант відповідати на запитання ще до того, як я їх ставив. І ще більший талант випробовувати моє терпіння. Я надрукував:

Добре. Гарного дня. Напиши після занять.

Перш ніж відкласти телефон, я затримав погляд на її імені.

Сімнадцять років. Здавалося, ще вчора я тримав її на руках і боявся навіть дихнути надто голосно. Вона була такою маленькою, такою беззахисною. А тепер сперечалася зі мною, тренувалася до виснаження й дивилася на світ так, ніби будь-які двері можна відчинити, якщо достатньо сильно штовхнути.

Шеріл казала, що я повинен дозволити їй дорослішати. Я намагався. Справді намагався. Але коли ти присвятив роки тому, щоб витягати людей із чужих кошмарів, важко не бачити небезпеку за кожним поворотом.

— Ти знову дивишся на телефон так, ніби він особисто образив твою родину.

Голос Джейка пролунав від дверей. Я підняв очі. Він зайшов до кабінету з двома папками й чашкою кави. На обличчі — звична спокійна виразність людини, яка давно навчилася не ставити зайвих запитань раніше часу.

— Ейден знайшов зв'язок із компанією, що фігурує в матеріалах Евелін.

Джейк поставив папки на стіл.

— Я так і думав, що ця історія ще повернеться.

— Чому?

— Бо вона не закінчилася. Ми просто перестали отримувати нову інформацію.

Я глянув на нього.

— Це не одне й те саме.

— Знаю.

Він сів навпроти. Я розповів йому про документи, посередника й підозрілу активність у файлах. Джейк слухав мовчки, іноді переглядаючи нотатки. Коли я закінчив, він відкрив одну з папок.

— Якщо хтось використовує законні компанії, щоб приховувати перевезення людей, нам потрібні не тільки назви фірм. Потрібен ланцюг. Хто підписував договори, хто оплачував послуги, хто відповідав за маршрути.

— І хто попередив їх, що ми наблизилися.

— Якщо вони взагалі знають, що ми наблизилися.

— Евелін боялася, що за нею стежать. А потім зникла.

— Так. Але ми не знаємо, чи пов'язані ці події.

Я не любив, коли Джейк мав рацію в речах, які мені не подобалися. Він перегорнув сторінку.