Глава 2. Дівчина яка ніколи не вміла сидіти спокійно

• Мейбл Скотт

Якби мене попросили описати моє життя одним словом, я б сказала: нормальне. Ну, майже.

Я жила у великому будинку, мала батька, який міг одним поглядом змусити замовкнути цілу кімнату дорослих чоловіків, і матір, яка вміла з тією самою легкістю налякати мене до смерті, а за секунду змусити сміятися. У мене були друзі, школа, тренування з карате, стрільба з лука й найкращий друг, який чомусь вважав, що має право коментувати кожне моє рішення.

А ще я була наполовину вампіркою. Так, саме так. Без блискіток, драматичних плащів і бажання спати в труні. Я їла звичайну їжу, могла сміятися до болю в животі й ненавиділа прокидатися раніше за будильник. Але кров мені теж була потрібна.

На щастя, у моїй родині це питання давно перестало бути чимось надзвичайним. Батько подбав, щоб ми отримували донорську кров через надійні й законні канали. Мама називала це «ще однією сімейною особливістю».

Я називала це причиною, через яку ніколи не могла просто замовити собі сік і не почути від батька нагадування про запаси в холодильнику.

— Мейбл!

Я завмерла на останній сходинці. Ось воно. Ранкове попередження про те, що день уже пішов не за планом.

— Якщо ти знову збираєшся їхати до школи на велосипеді, — долинув голос батька з кухні, — то хоча б візьми куртку.

Я подивилася на свою куртку, перекинуту через плече.

— А якщо я скажу, що вже взяла?

— Тоді я запитаю, чому вона досі на тобі не одягнена.

Я закотила очі й зайшла на кухню.

Тревіс Скотт сидів за столом із чашкою кави та планшетом. Він був одягнений у чорну футболку, а його руде волосся стирчало в різні боки так, ніби навіть воно не хотіло брати участь у цьому ранку. На екрані планшета світилися якісь документи, але варто було мені з'явитися, як батько підняв погляд.

Він завжди помічав, коли я входила до кімнати. Іноді це було мило. Іноді — нестерпно.

— Доброго ранку, тату.

— Доброго. Ти поснідала?

— Так.

— Чим?

— Їжею.

Він повільно відклав планшет. Я всміхнулася.

— Яйця, тости й фрукти. Задоволений?

— Більше, ніж після твоєї попередньої відповіді.

— Рада, що змогла зробити твій день.

Мама з'явилася з коридору, застібаючи браслет на зап'ясті. Її довге каштанове волосся спадало на плечі, а в очах уже ховалися веселощі.

— Ви ще не посварилися?

— Ми спілкуємося, — відповіла я.

— Вона ухиляється від запитань, — одночасно зі мною сказав тато.

Мама кивнула з удаваною серйозністю.

— Отже, усе як завжди.

Я поцілувала її в щоку, схопила зі столу яблуко й попрямувала до виходу.

— Мейбл, — покликав батько.

Я зітхнула й обернулася.

— Так?

— Телефон заряджений?

— Так.

— Напишеш, коли приїдеш?

— Так.

— І після тренування...

— Тату.

Він замовк. Я пом'якшила усмішку.

— Я напишу. Обіцяю.

Його обличчя трохи змінилося. Для всіх інших Тревіс Скотт був людиною, яка ніколи не сумнівалася й не відступала. Для мене він був татом, який іноді дивився так, ніби весь світ тільки й чекав нагоди забрати в нього щось дороге.

Я знала, звідки в нього цей страх. Знала, чим він займався, і розуміла, що його робота далеко не завжди закінчувалася так, як хотілося б. Він рятував людей. Але іноді навіть ті, хто рятує інших, не можуть захистити себе від власних переживань.

— Люблю тебе, — сказала я.

— І я тебе, мала.

— Мені сімнадцять.

— Для мене це нічого не змінює.

— Звісно. Наступним кроком ти встановиш мені GPS-маячок.

Батько не відповів. Я примружилася.

— Тату?

— Іди до школи, Мейбл.

О ні. Він справді про це думав.

***

Алларік чекав біля воріт школи, спираючись на свій мотоцикл. Звісно, він запізнився. Точніше, він називав це «прибув у слушний момент», але ми обидва знали, що це означало «знову вимкнув будильник і вирішив, що час — умовність». Він зняв шолом, провів рукою по волоссю й усміхнувся мені.

— Доброго ранку, катастрофо.

— Доброго ранку, ходяча причина моїх запізнень.

— Ти могла почати без мене.

— І позбавити тебе задоволення бачити моє прекрасне обличчя? Ніколи.

Він засміявся. Алларік Харльсон був моїм найкращим другом стільки, скільки я могла себе пам'ятати. Він знав про мою природу, про кров, про те, чому іноді я могла почути його кроки ще до того, як він з'являвся за рогом. Він знав навіть ті речі, які я не розповідала іншим. І все одно залишався поруч. Мабуть, саме тому я ніколи не замислювалася, що це могло означати для нього.

Для мене Алларік був просто Алларіком. Людиною, якій я могла довірити ключі від дому, найгіршу таємницю й останню картоплину з тарілки. Хоча останнє вимагало неабиякої сміливості.

— Ти знову тренувалася вранці? — запитав він, помітивши спортивну сумку.

• Карате. А потім трохи стрільби з лука.

— У тебе взагалі бувають дні, коли ти нічого не робиш?

— Так. Коли сплю.

— Навіть тоді ти, мабуть, плануєш, як захопити світ.

— Не весь. Лише ту частину, де люди залишають мене в спокої до першого уроку.

Він похитав головою, але усмішка не зникла. Я помітила, що він тримав у руці маленьку дерев'яну фігурку. Він вирізав її сам — як і безліч інших речей, які з'являлися в нього вдома, на робочому столі й іноді в моїй кімнаті без жодного пояснення. Цього разу це був крихітний лис.

— Це мені? — запитала я.

— Ні, я просто ношу в кишені дерев'яних лисиць і сподіваюся, що хтось поставить мені це запитання.

— Ти дивний.

— А ти тільки зараз це зрозуміла?

Я забрала фігурку й уважно роздивилася її. Вона була гладенькою, з акуратно вирізаними вухами та маленькими лапами.

— Він прекрасний.

— Знаю.

— Скромність — твоя найсильніша риса.