Глава 1. Дівчинка, яка змінила все

• Шеріл

Вісімнадцять років тому.

Я завжди вважала, що знаю про своє життя достатньо, аби більше нічому не дивуватися.

П'ять століть — чималий термін. За цей час я встигла побачити, як зникають королівства, як змінюються міста, як люди закохуються, присягаються у вічності, а потім забувають одне одного. Я пережила втрати, про які воліла не згадувати, і навчилася усміхатися навіть тоді, коли всередині не залишалося нічого, крім порожнечі. Я була вампіркою. Я знала, ким є, знала свої можливості й обмеження. Принаймні мені так здавалося. А потім у моєму житті з'явився Тревіс Скотт.

І, як виявилося, навіть п'ятисот років недостатньо, щоб підготуватися до людини, яка змусить тебе знову повірити в майбутнє.

Того ранку я сиділа на краю ліжка й намагалася переконати себе, що нудота, яка переслідувала мене вже кілька тижнів, — лише тимчасова неприємність.

— Ти знову не спала? — почувся сонний голос за спиною.

Я повернула голову. Тревіс лежав під ковдрою, розпатланий, із заплющеними очима. Його руде волосся стирчало в різні боки, а на обличчі застиг вираз людини, яку відірвали від чогось надзвичайно важливого. Наприклад, сну.

— Спала, — відповіла я.

— Ти сидиш на краю ліжка й дивишся у вікно.

— Можливо, мені подобається вікно.

Він розплющив одне око.

— Шеріл.

— Тревіс.

— Що відбувається?

Я відвернулася. Ось у чому полягала проблема з Тревісом: він надто добре мене знав. Я могла обдурити незнайомця, змусити ворога повірити в будь-яку вигадку й приховати власні думки за безтурботною усмішкою. Але перед ним мої маленькі хитрощі рідко працювали.

— Мене нудить, — нарешті зізналася я. — І я втомилася.

Він одразу сів.

— Як давно?

— Не знаю. Кілька тижнів.

— І ти мовчала?

— Я не хотіла, щоб ти почав панікувати.

— Я не панікую.

Я подивилася на нього. Він уже шукав телефон.

— Ти буквально збираєшся телефонувати Метту о сьомій ранку.

— Це не паніка. Це організація процесу.

Попри власний стан, я засміялася. Тревіс підійшов до мене, присів навпочіпки й узяв мої руки у свої.

— Послухай мене. Я не хочу, щоб ти приховувала щось важливе лише тому, що боїшся моєї реакції. Добре?

Я кивнула. Він поцілував мої пальці й підвівся.

— Збирайся. Ми їдемо до Метта.

— А якщо він скаже, що я просто перевтомилася?

— Тоді я особисто вибачуся перед ним за ранній дзвінок.

— А якщо скаже, що я помираю?

Його обличчя відразу змінилося. Я пожалкувала про жарт ще до того, як він устиг відповісти.

— Не жартуй так, — тихо сказав Тревіс.

Я потягнула його до себе й поцілувала.

— Я не помираю, коханий. Принаймні не сьогодні.

Він притиснувся чолом до мого.

— Ось і домовилися.

Тоді я ще не знала, наскільки сильно ці слова змінять наше життя.

***

Метт оглянув мене уважно. Ставив запитання, перевіряв результати й кілька разів просив повторити те, що я вже розповіла. Я починала втрачати терпіння.

— Якщо ти ще раз запитаєш, коли саме почалася нудота, я почну вигадувати нові дати.

— Шеріл, будь ласка.

— Гаразд. Але лише тому, що ти мій улюблений лікар.

— Я єдиний лікар, якого ти слухаєш.

— Саме тому ти й улюблений.

Метт не усміхнувся. І це мені зовсім не сподобалося. Він відклав папери, сів навпроти й на мить замовк.

— Шеріл, я хочу провести додаткові обстеження. Твоє походження робить цю ситуацію незвичайною, тому я не хочу поспішати з висновками. Але є одна можливість, яку ми повинні перевірити.

Я відчула, як Тревіс стиснув мою руку.

— Яка можливість? — запитала я.

Метт подивився просто мені в очі.

— Ти можеш бути вагітною.

Спершу я навіть не зрозуміла його слів. Вагітною? Я? Ні. Це було неможливо. Принаймні я завжди вважала, що неможливо.

Я прожила століття, не маючи жодної причини думати про таке майбутнє. Навіть не дозволяла собі уявляти його. Я була вампіркою, а Тревіс — людиною. Ми ніколи не обговорювали можливості, яка здавалася недосяжною.

А тепер вона сиділа переді мною у вигляді кількох простих слів.

— Ти впевнений? — прошепотіла я.

— Ні. Саме тому я й кажу про додаткові обстеження. Поки що це лише припущення.

Я опустила погляд на свою долоню, яка мимоволі лягла на живіт. Там нічого не змінилося. Я нічого не відчувала, крім звичного тепла власної шкіри.

Але десь усередині мене вже зародилася думка, від якої перехоплювало подих. А що, якщо це правда? Що, якщо ми з Тревісом справді можемо мати дитину?

— Шеріл? — тихо покликав він.

Я підняла голову. Тревіс дивився на мене так, ніби боявся торкнутися навіть кінчиками пальців. Він не питав, як це можливо. Не вимагав пояснень. Його погляд був сповнений запитання, на яке не міг відповісти ніхто, крім мене.

— Якщо це правда, — сказала я, відчуваючи, як тремтить голос, — я хочу цю дитину.

Він заплющив очі. На мить мені здалося, що він намагається втримати надто сильні емоції, а потім Тревіс обійняв мене. Міцно. Дбайливо. Так, ніби вже захищав когось третього, хоча ми ще навіть не знали, чи існує він.

— Тоді ми розберемося, — прошепотів він. — Разом.

Я сховала обличчя в його грудях.

— Ти навіть не знаєш, на що погоджуєшся.

— Я погодився на тебе. Решта — деталі.

Я засміялася крізь сльози.

— Ти жахливо романтичний, Скотте.

— Не розповідай нікому. У мене репутація.

Я поцілувала його.

І вперше за багато років майбутнє перестало здаватися мені чимось далеким і невизначеним. Воно стало можливістю. Маленькою, лячною, неймовірною можливістю, яку ми могли втратити ще до того, як устигли повірити в неї.

Наступні тижні тягнулися повільно. Ми проходили обстеження, розмовляли з Меттом і шукали відповіді, яких ніхто не міг дати одразу. Я вчилася не прислухатися до кожного незвичного відчуття, а Тревіс — не перевіряти мій стан щоп'ять хвилин.