Розділ 20

Я не поспішала вибиратися з-під столу. Чуття підказувало, що деякий час краще перечекати. Хто знає? Раптом Арсанов знову повернеться в кабінет? Знову захоче що-небудь узяти.

Чи він тільки через матір сюди зайшов? Припускав, що за нагоди вона вирішить обов'язково обнишпорити його речі?

Ще сильніше мене хвилювало, про який заповіт ішлося. Що вони зараз обговорювали? Що за документи шукала Юліана?

Звісно, на їхні з'ясування стосунків усередині своєї родини мені було наплювати. Але це все могло вплинути і на моїх малюків.

Хто знає, які саме справи Арсанови провертають?

Заповіт...                                          

Батько Давида живий, наскільки мені відомо. Він видатний бізнесмен. І якби з ним що-небудь сталося, про це б одразу з'явилися новини. Повз мене його загибель не пройшла б.

Або ж заповіт від якогось іншого родича? Тут я вже зовсім не могла бути впевненою. Родичів у Арсанових багато. Спілкуються вони не надто тісно, але це ж не означає, що хтось із них не міг вписати Давида в заповіт.

Або ж... а раптом ідеться про заповіт самого Арсанова?

Мені стало зовсім не по собі.

Монах вже наполягав на тому, щоб переписати на мене все майно. І якомога швидше. Він квапив.

Досі не було впевненості, що Давид грав роль, зображував Монаха. Хоча доказів всього цього в мене вистачало.

І ось ще одне підтвердження.

Гаразд, треба діяти.                                          

Я прислухалася. З-за дверей не долинало жодного звуку. Повна тиша.

Тому краще якнайшвидше повернути все назад до сейфа, чим я і зайнялася. Присунула крісло, обережно зняла картину. Відкрила кодовий замок. Швидко сунула всередину коробку. І навіть про всяк випадок, ще раз перевірила, чи немає в сейфі чогось цікавого. Адже минулого разу могла щось важливе й пропустити. Але там не було нічого.

Залишила все, як було. Акуратно зачинила дверцята. Замок тривожно клацнув. І далі мені вже залишалося кілька незначних дрібниць.

Знову повісила картину. Відсунула крісло назад. Нарешті, перевела подих.

Пальці дрібно тремтіли. Серце калатало як божевільне.

Ну все. Тепер точно все. Так...

Треба скоріше звідси забиратися.

Зробила крок до дверей. Знову прислухалася. Чи є в коридорі хто-небудь?

Кроків не чути. Значить, нема чого чекати. Не вистачало мені ще зіткнутися з ким-небудь зі слуг на виході.

Обережно відчинила двері.

Порожньо.                                          

Ступила через поріг. І вже повернулася, щоб закрити кабінет, коли мене наче облило крижаною хвилею.

Давид. Він стояв, провалившись спиною до стіни. Просто біля дверей.

Арсанов нікуди не йшов.

- Дай вгадаю, - усміхнувся він. - Ти мене зараз шукала, так?

Брехати не було жодного сенсу. Давид спіймав мене на гарячому. А отже...

- Ти сам довів ситуацію до такого, - відповіла спокійно.

- Ось як?                                          

- Так, саме так.                                          

- І скільки разів ти встигла обшукати мій кабінет?

- Краще ти відповідай, - було важко зберігати спокій, але слабкість стала б для мене недозволеною розкішшю, особливо зараз.

- Запитуй, - кинув Давид. - Відповім.

Навіть дивно. Він так спокійно на все реагував. Мабуть, був упевнений, що до сейфа я б у будь-якому разі не дісталася, а отже, і про його секрети нічого не підозрюю.

- Що ти приховуєш? - запитала.

- Я?                                          

Він навіть брови підняв. Ніби й справді здивувався, почувши таке несподіване запитання.

- Ти, Давид.                                          

- Приємно чути, як ти знову звертаєшся до мене на ім'я.

Арсанов усміхнувся.                                          

Він що... фліртував зі мною? Зараз?

Ні, безумовно, мій візит до його кабінету зовсім не викликав жодного напруження в Арсанова. Йому це виявилося байдуже.

- Ти вплутався в кримінал?

У мене бажання з ним люб'язничати не було. Моїх дітей викрали. Явно через його брудні справи. А тепер малюки знову зі мною. Але спокою це не приносить, адже невідомо, що може чекати на нас далі.

Арсанов мовчав. Просто вивчав мене. Його погляд ковзав по моєму обличчю. Спочатку прямо в очі. На губи. І знову в очі.

Мені зовсім не подобалося те, як пильно він мене зараз розглядав.

До чого це все?                                          

- Ти обіцяв відповісти, - нагадала йому. - То чим ти зараз зайнятий? Що в тебе за справи? І як це пов'язано з... Монахом?

- А з чого ти вирішила, ніби пов'язано? - незворушно поцікавився Давид.

- Не знаю. Але ви явно знайомі.

- Цікаве спостереження.

Він не подавав виду, ніби я його зачепила. Не варто було мені починати розмову. Ох як не варто було. Але й зупинитися вже не могла. Занадто багато чого опинилося на кону.

"А знаєш, що ще цікаво? Речі, які ти тримаєш у своєму сейфі!" - так і підмивало кинути йому це все в обличчя, але, звісно, я промовчала і не стала нічого говорити.

- Ти це зрозуміла, поки оглядала мій кабінет? - поцікавився Арсанов.

 - Я б хотіла інше зрозуміти.

- Що?                                          

- Хто погрожував моїм дітям? Хто їх викрав? І чорт забирай, що це за місце, у якому їх тримали? Що це ще за "біла кімната"?

- Тобі не варто про це турбуватися.

- Як це? Що значить...                                          

- Іро, питання вирішено.                                          

- І яким чином ти його вирішив? Так швидко?

- Головне - результат, - похмуро промовив Арсанов.

- Зрозуміло. Отже, я маю повірити тобі на слово? Просто прийняти той факт, що все позаду?

- Так, діти вдома, тобі нема про що переживати.

- А де докази?