Розділ 18

Голоси моїх дітей лунали десь неподалік. Серце болісно стиснулося, а потім заколотилося в грудях набагато частіше.

Мої малюки...

Мабуть, я знову провалилася в тривожний сон. Сама не помітила, як це сталося. Просто розуміла, що в реальності мої діти ніяк не могли б опинитися поруч зі мною зараз. Значить, це чергова гра фантазії. Жорстока гра.

Спати мені зовсім не хотілося. Але фізично організм вимагав відпочинку. Тому було неможливо не відключитися в якийсь момент. Особливо коли сидиш на дивані, дивишся в одну точку.

Повіки важчають. Думки плутаються. Сама не помічаєш, як голова хилиться до плеча. А далі ти провалюєшся в темряву і контролювати таке неможливо.

Кілька разів за цю ніч я засинала. І нічого не могла з цим вдіяти. Ніяк не виходило чинити опір. Пірнала в забуття на кілька хвилин, а потім, струснувши головою, знову вибиралася на поверхню.

Тепер зробила точно так само. Помотала головою, розплющила очі. Але голоси нікуди не зникали. Здавалося, навіть розрізняю слова. Говорив Антон. А після чітко звучав голос Анюти. І ось уже Артур заговорив. Віддалено. Однак достатньо, щоб їхні короткі фрази розібрати.

Тут мені стало страшно.

Я божеволію? Чи як це пояснити?

За вікном палахкотів світанок. Перші промені сонця проникали в кімнату. Зрозуміло, Арсанов обіцяв привести дітей вранці. Повернути моїх малюків.

Але я не вірила, що це реально. Усе не могло бути настільки просто. Хотіла б вірити, але занадто сильно боялася.

Що ж це тоді?!!..

Різко піднялася з дивана. Кімната похитнулася перед очима, тож я практично одразу присіла назад.

Голоси малюків долинали з боку вікна.

Може це інші діти? Не мої? І я просто плутаю? Хоча що за маячня?! Та ніколи б я не сплутала голоси своїх малюків! І взагалі... звідки б тут взятися іншим дітям?

Це все відбувалося на вулиці. Десь там. За вікном.

Вночі я поставила все на провітрювання. Від хвилювання було надто душно. А так холод ще й бадьорив, допомагав не провалюватися в сон так швидко, як могла б.

Піднялася знову, кинулася до вікна.

Зомліла від шоку, дивлячись на картину перед собою.

Не вірилося. До сих пір. Серце обірвалося. Заколотилося ніби скажене. Мене просто розривало зсередини від найрізноманітніших емоцій.

Відчинила вікно. Не хотіла, щоб мені хоч щось заважало. Навіть якщо це просто скло. Хотіла бачити чітко, жадібно ловила кожен новий кадр перед собою.

Давид ішов мощеною диким каменем дорогою. До будинку. Він тримав на руках Анюту, яка йому щось радісно щебетала на вухо, обіймала його за шию.

Поруч по обидва боки від Арсанова йшли Антон і Артур. Тільки Артура Давид тримав за руку, а Антон крокував трохи осторонь. Попереду.

А вони всі мають гарний вигляд разом. Немов фото із сімейного альбому. Так, усе прямо як на картинці.

Думка спалахнула і згасла, а я вже не контролювала себе. Кинулася на вихід із кімнати. Далі бігла, не відчуваючи під ногами підлогу.

Довгими коридорами, потім униз сходами.

Чорт! Та скільки ж тут цих проклятих сходинок?!

Дорогою мало не збила покоївку з ніг.

- Вибачте, - кинула вибачення на автоматі й помчала далі, навіть не обернувшись.

Було зовсім не до того.

Як же мене потрясало від бурхливих усередині почуттів!

Коли я нарешті вискочила з дому, малюки вже були на порозі.

- Рідні мої!

- Матусю!

Кинулася до них. А вони до мене. Обійняла щосили. Але потім злякалася, що занадто сильно стиснула дітей, одразу ж послабила натиск.

Давид опустив Анюту на підлогу.

- Донечко!

- Ма...

Ох як же я їх обіймала. Усіх трьох одразу. Як же заціловувала. Мене прорвало. Сльози лилися по щоках, а я нічого не могла з цим вдіяти. Просто не виходило.

- Мамо, чому ти плачеш? - запитав Антон.

- Що трапилося, ма? - протягнув Артур.

- Матусю, - пробурмотіла Анюта, потираючись щокою об мою щоку. - Мокро...

- Усе добре, рідні мої, - відкашлялася від хвилювання. - Це все... радість. Дуже сильно за вами скучила.

- Мамо, не плач.

- Мамо.

- Усе-все, - зашепотіла я, поспішно витираючи обличчя. - Більше не плачу.

Розуміла, що не можна лякати дітей такою реакцією. Але заспокоїтися виявилося зовсім не легко.

- А ви чим займалися? - запитала. - Де були вчора?

- Спали, мам, - відповіли всі троє практично хором.

- Просто... спали?

- Так.

- Так довго.

Малюки переглянулися і закивали.

- Цей... - тут Антон повернувся і подивився на Арсанова. - Цей Давид не такий і поганий. Він нас забрав із білої кімнати.

- Що ще за біла кімната? - похолоділа зсередини.

Жах який.

Де тримали малюків?!

- Там усе біле, - почала розповідати Анюта. - Крісла. Дивани. Ліжко, на якому ми спали. Оооось таке! Величезне!

Показала, розвела руки в різні боки.

- Ми прокинулися і не знали, де ми, - сказав Артур.

- Там нікого не було, - насупився Антон. - Ми не зрозуміли, як туди потрапили. Давид нічого не пояснив.

- Спочатку сніданок, - сказав Арсанов. - А решта почекає. Давайте, діти. Швидко в їдальню.

- У тебе є їдальня? - здивувалася Анюта.

- У мене є все, - упевнено підсумував Арсанов. - І тепер це буде у вас.

- Ви нічого там не їли? - запитала, вдивляючись в обличчя малюків. - У тій білій кімнаті?

- Ні, там нічого не було, - відповів Антон. - Ми прокинулися, походили по ній.

- Ми пробували вийти, - зауважує Артур.

- Не вийшло, - зітхає Анюта.

- Нічого, зате тепер ви тут, - заявляє Арсанов. - Із мамою. І зі мною. Усе, малеча, уперед. Сніданок на вас уже чекає.

Біла кімната.

Що це все, чорт забирай, означало?!...

...

Сніданок пройшов добре.

Навіть кислий вираз обличчя Юліани не міг зіпсувати мій настрій. Тільки не тепер. Малюки повернулися. Лише це мене зараз хвилювало.