Розділ 17

Жінка відсахнулася від мене ніби вжалена. Притиснула долоню до щоки, відступила одразу на кілька кроків назад, ніби побоювалася, що я кинуся на неї.

І клянуся, я б кинулася. За своїх дітей готова була вбити й у звичайній ситуації. А вже в такий момент, як зараз, нерви і зовсім були загострені до межі. Неможливо виносити хамство Арсанової в ситуації, що склалася. У всьому є якась межа. І зараз Юліана перейшла всі допустимі кордони.

Ніхто й ніколи не має права ображати моїх дітей!

Якщо вона цього не зрозуміла, то доведеться пояснити, причому тими методами, які їй зрозумілі. Як там говорилося? З людьми треба спілкуватися їхньою мовою і ніяк інакше.

Так тепер і зробимо.

Ні, добре все ж, що мати Давида відійшла подалі від мене. Інакше б знову потрапила під гарячу руку. І одним ляпасом справа б не закінчилася.

За її жорстоке й цинічне побажання для моїх дітей я б її придушила. Прямо тут. Мене б ніякі слуги не зупинили, ніяка охорона. Та нічого взагалі!

- Як ти... - задихалася від обурення Арсанова. - Як ти смієш? Ти що таке собі дозволяєш? Я буду розмовляти з Давидом! Усе йому розповім! А Богдана буде моїм свідком.

Тихий видих почувся з боку дівчини.

Кинула на неї погляд і побачила, як вона червоніє. Їй явно було ніяково опинитися в такому становищі. Між двох вогнів.

- Хамка! - взвизгнула Арсанова.

- Навіть не уявляєте - яка! - кинула я.

І зробила крок уперед.

Колишня свекруха моментально метнулася назад.

- Ти... ти... та як Давид узагалі міг із тобою зв'язатися?! Дворова дівка. Відразу очевидно. Звички як у...

Арсанова замовкла. Імовірно, вираз мого обличчя дав їй ясно зрозуміти, що варто було б уже й зупинитися. Припинити далі лити бруд.

Однак мене не хвилювала її низька думка про мене. У цьому не було нічого нового. Вона завжди так поводилася. Навіть не намагалася особливо приховувати свої емоції.

І зовсім інше - мої діти. Образи про моїх малюків я б не стала терпіти ніколи. І нікому б цього не пробачила.

- Ще одне слово про моїх дітей, - сказала, дивлячись Арсановій в очі. - Тільки одне слово.

Свекруха знову ступила назад. Відкрила рота, але так нічого й не заперечила. Просто ковтнула повітря. Виглядала вона немов риба, викинута припливом на берег.

- Одне слово, - твердо повторила. - І ви більше нічого не скажете.

Юліана відійшла ще далі від мене. Ближче до сходів. Не дивилася назад, не помітила, що за її спиною вже починалися сходинки.

- Та що ти мені зробиш? Даремно погрожуєш і... ах!

Одна мить - оступилася. Мало не полетіла вниз стрімголов.

Навіть робити нічого не треба. І погрожувати зайве.

Сама доля може розправитися з людиною, яка таке витворяє.

Зізнаюся, рятувати Юліану не збиралася. Але спрацював радше рефлекс. Не могла ж я просто стояти й дивитися, як вона котиться вниз сходами.

Хоча могла, звісно.

Але не стала б.

Тому рішуче схопила її за лікоть. Допомогла втримати рівновагу. Від чого Юліана вся затряслася.

- Ти намагалася мене вбити! Зіштовхнути зі сходів! - заволала вона істерично й витріщила очі. - Богдано! Скажи! Ти ж усе бачила. Богдано?!

Знову повернулася і подивилася на дівчину.

Та лише сховала очі. Мовчала. Певно, сильно залежала від забаганок Юліани. Відмовити їй не могла, але й брехати не хотіла.

Що там Арсанова говорила? У батьків Богдани фінансові проблеми. Ось тому вона і намагається їй вертіти, як забажає.

Від Юліани чекати хорошого не варто було. Але її маячня мене зараз анітрохи не хвилювала. Та нехай, що захоче, те й розповідає.

- Убивця! - заверещала вона. - Пусти мене!

Відпускати її не поспішала. Навпаки стиснула руку жінки сильніше.

- Якби я хотіла, щоб ви полетіли з цих сходів униз, то й пальцем би не поворухнула. Але... я не вбивця.

Тут так і підмивало додати - на відміну від вашого синка, який невідомо, чим зайнятий. Таємний ляльковод. Монах. Це ж усе ВІН! Давид Арсанов.

І тепер я вже не сумнівалася, що викрадення моїх дітей сталося тільки тому, що Давид вліз у якусь особливо темну справу.

- Запам'ятайте, якщо з моїми дітьми що-небудь трапиться. Якщо ваш брудний рот ще хоч раз відкриється, вивергне хоч якісь гидоти про моїх малюків.

- Що? - здригнулася Юліана. - Що ти зробиш? Знову накинешся на мене і спробуєш штовхнути?!

- Побачите.

Відпустила її. Так різко, що вона знову мало не впала на сходах. Встигла вхопитися за поручні в останню мить.

Дивно. Невже подіяло?

Юліана все-таки мовчала.

Богдана тихо схлипнула. І можливо, мені здалося, але я почула щось на кшталт короткого "Вибачте".

Розвернулася і пішла назад у свою кімнату. Зачинила двері й притулилася до твердої поверхні спиною.

Мене калатало.

І проблема була зовсім не в сутичці з Арсановою. Плювати на неї. На гидоти, які регулярно злітали з її язика.

Де мої малюки? Де вони?

Знову оглянула те, що знайшла в Давида. Досі не вірилося. Навіщо колишній чоловік займався всім цим?

Так недоречно почали спливати спогади про минуле.

Він вигнав нас із дому дуже різко. В один момент. Без будь-якого пояснення причин.

Невже... хотів захистити?

Ні, дурниці. Так не чинять. І навіть якщо він справді збирався нас захистити від своїх кримінальних справ, то це аж ніяк не виправдовує його жахливий вчинок.

Яка людина відмовиться від рідних дітей?

Абсурд...

За вікном потемніло. Жодних новин від Давида не було. Мені залишалося лише губитися в здогадках, де він зараз, знайшов малюків чи ні.

Невблаганно наближався ранок.

Що ж він принесе?

...

Жінка відсахнулася від мене ніби вжалена. Притиснула долоню до щоки, відступила одразу на кілька кроків назад, ніби побоювалася, що я кинуся на неї.

І клянуся, я б кинулася. За своїх дітей готова була вбити й у звичайній ситуації. А вже в такий момент, як зараз, нерви і зовсім були загострені до межі. Неможливо виносити хамство Арсанової в ситуації, що склалася. У всьому є якась межа. І зараз Юліана перейшла всі допустимі кордони.