Розділ 15

- Твоя сім'я в небезпеці, - заявив Клим. - Твої діти.

Отже, він знає?

Я сіпнулася. Коробка випала з моїх пальців на підлогу, відкотилася кудись убік, але я вже навіть не стежила за нею. Стало наплювати.

- Ти знаєш, де твої діти зараз, Давид? - різко запитав Клим.

Чергова пауза.

А мене прошив крижаний піт. Наскрізь.

- Пропоную вирішити питання, - продовжив він крижаним тоном. - На нашому місці. Сьогодні ввечері. Другого шансу в тебе не буде. 

Аналізувати слова Клима не виходило. Не знаходилося моральних сил для цього. Але в голові не вкладалося, ніби така людина, як Клим, може займатися чимось подібним. Шантажувати дітьми.

Однак що ще тут залишалося думати? Єдина можлива відповідь на поверхні.

- Звичайно, ти можеш відмовитися, - додав Клим. - Але тоді я вже не несу жодної відповідальності за ймовірні наслідки.

Та як же не несе? Адже це він усе влаштував?

Або хто?!

- Ти знаєш, занадто багато поставлено на карту. Час визначитися і зробити остаточний вибір. За кого ти, Давид? Грати за самого себе не вийде. Там серйозні люди. Їх не проведеш.

Тут паніка стала бити настільки сильно, що я вже навряд чи розбирала слова. Не складалося в мене нічого.

Якщо моїх дітей вкрав саме Клим, то чому він завів розмову про когось іще? Які люди? Яка гра? У що Арсанов вплутався? І як ми з малюками опинилися в епіцентрі цього жахіття?

Прокляття.

Абсолютно нічого не розуміла.

- Ти зумів обдурити всіх минулого разу. Вийшов сухим з води. Але не можна двічі увійти в одну річку. Оціни ризики. І приготуйся віддати те, що повинен.

Моє серце калатало настільки сильно, що у вухах зашуміло. Уся важче ставало сприймати мову. Фрази долинали наче через вату, дуже віддалено і приглушено.

Ох чорт... мені слід було зосередитися. Ловити кожне слово.

Клим явно замішаний. Багато знає. Хотілося зірвати трубку з апарата, прийняти його дзвінок і закричати, що на телефоні зараз я. Не Давид.

Поверни моїх дітей, виродку! Що ти накоїв?

Але повної впевненості у винуватості Клима не було. Він явно багато чого знав. Тиснув на больові точки Арсанова. Однак мову вів так, немов набагато сильніше замішані загадкові "інші гравці".

Утім, тепер я сама собі не довіряла. Нікому віри немає в тій ситуації, що складалася.

- Подумай, Давид. Добре подумай. Ти ж не хочеш, щоб твоя історія закінчилася так само, як історія Монаха.

Миготлива лампочка на апараті згасла. А разом із нею згасло і моє дихання. Груди обпекло кислотою.

А Монах тут до чого?

Деякий час так і сиділа. Дивилася просто перед собою і не могла навіть трохи поворухнутися. Замерзла від потоку інформації, який на мене обрушився.

На жаль, батьки Арсанова не мали жодного стосунку до викрадення. Інакше б Клим подібним чином не висловлювався. А отже, є реальна загроза. Сильна небезпека.

І Монах поза грою. За словами Клима.

Але що означає його остання фраза?

Піднялася. Зачинила сейф. Повісила картину назад на стіну. Покосилася на коробку, яка так і лежала на підлозі. З нею розберуся пізніше. А ось "очевидні" сліди того, як я обшукала кожен куточок кабінету, варто було прибрати.

Відсунула крісло на колишнє місце. Тепер усе стало, як і було раніше.

Треба б увімкнути повідомлення від Клима знову. Записати його на свій телефон. Так, вірно, зараз увімкну диктофон і тоді...

Підхопила свою сумку й завмерла.

У свідомості ніби спалах промайнув. Нарешті, до мене дійшло, що саме означали фрази Клима щодо Монаха.

Світ похитнувся.

...

Монах втратив сім'ю. Через кримінальні ігри. Сам мені про це розповідав. З цієї причини і вирішив зробити мене своєю спадкоємицею. Усіх його близьких убили.

Він порушив правила. "Злодій у законі" не повинен мати сім'ю. Ні дружини, ні дітей йому не належить. А Монах... ні, свідомо він правил не порушував. Його призначили на цю "почесну" посаду і потім усе склалося саме так.

Жорстоко. Криваво.                                        

Але Арсанов... не бандит. Він уже точно не "злодій у законі" і не міг би ним ніколи стати. Тоді до чого тут доля Монаха?

Мабуть, Клим мав на увазі сам факт загибелі сім'ї. По-іншому пояснити його слова ніяк не виходило.

Мене морозило від такого усвідомлення того, що відбувається.

Пальці затремтіли, сумка вислизнула на підлогу, а я навіть не глянула вниз. Не відреагувала на глухий звук.

Пульс ударив у голову. Реальність навколо почала розпливатися. Мене затрясло немов у тропічній лихоманці.

І тут новий шок. Фоновий. Він уже не сприймався, проте увагу переключив, хай і не повністю.

Двері відчинилися. Темна постать зробила крок уперед.

Звісно, я перебувала в такому моторошному стані, що не чула ні кроків, що наближалися, ні того, як відчинилися двері. 

Нічого дивного тут не було. Усе дуже логічно.

- Іра? - кинув Арсанов.                                        

Він пройшов до кабінету, а я навіть не ворухнулася, так і продовжувала стояти, дивлячись перед собою порожнім поглядом.

- Що ти тут робиш?                                        

Арсанов впритул наблизився до столу.

Мимоволі ворухнула ногою, щоб відійти, й одразу зачепилася за щось. Кинула погляд донизу і мене обпекло, коли я помітила ту саму коробку, яку стягнула з його сейфа.

Коліна підігнулися. Стегна немов із пластиліну стали.

- Іра!                                        

Здригнулася від його голосу.

- Що? - смикнула плечима. - Просто шукала свою кімнату.

- І знайшла її в моєму кабінеті?

Нагнулася за своєю сумкою. Нервно заштовхала туди коробку, застебнула блискавку. І піднялася, сміливо зустріла погляд Давида.

- А що я маю робити?                                        

- Кажуть, ти нічого не їла, - почав він.