Розділ 14

Комп'ютера тут не було, але на це я й не розраховувала. Арсанов користувався ноутбуком, до того ж увесь час брав його із собою, щоб завжди мати все найважливіше під рукою в потрібний момент. Тож він би не залишив його у своєму кабінеті.

Та й як би я ввімкнула комп'ютер? Як би розблокувала? Там же напевно пароль, причому дуже складний. Відразу й не розберешся.

Пройшлася кімнатою, почала вивчати кожну полицю. Книги. Папки з документами. Переглядала все що мені попадалося під пальці.

Обернулася і глянула на годинник. 

Скільки часу займе повний обшук? Можу не встигнути. 

І хоч мені було начхати, якщо Арсанов застане мене за таким заняттям. Буде обурюватися? Та нехай обурюється!

Головне для мене зараз - знайти дітей. І якщо це хоч якось допоможе, то я зроблю все, аби досягти мети.

Утім, коли він з'явиться, можливості обнишпорити кожен кут уже не буде. Краще діяти зараз. По максимуму.

Відійшла від шаф і наблизилася до його робочого столу. Тут напевно все найсерйозніше зберігається.

Знову безліч найрізноманітніших документів. Рядки розпливалися перед очима. Мене трясло від хвилювання, виявилося практично неможливо зосередитися.

Графіки. Таблиці. Усілякі звіти.

Важливі папери, так... але до розгадки вони мене ні на секунду не наближали.

А взагалі, безглузда ідея. Якби Арсанов викрав моїх дітей, хіба став би він зберігати докази в своєму кабінеті?

Ну а якщо за викраденням стояли його батьки, то це інформація зовсім свіжа. І отримав він її в офісі, тож якихось зачіпок у його будинку не буде.

До того ж, він переїхав нещодавно. Спеціально, щоб зруйнувати мої плани на весілля з Михайлом.

Скільки жив у Франції? Напевно, менше місяця.

Я зітхнула і знесилено опустилася в крісло. Відчувала себе абсолютно виснаженою. Від власного стану.

Хотілося бігти, робити бодай що-небудь, але водночас у мене наче ноги віднімалися від тих емоцій, що на мене накочувалися.

Штовхнула одну шухляду столу, потім другу. Нічого цікавого в очі не впало. Чергові папки. Канцелярія.

Відкинулася на спинку крісла. Нервно смикнула ногою і від цього прокрутилася навколо своєї осі.

Погляд зачепився за картину на стіні. Прямо позаду робочого столу.

Дивно. Давид би ніколи не повісив таку картину у своєму кабінеті. Сучасне мистецтво. Якась абстракція. Колишній чоловік завжди обирав класику. А тут раптом...

Ну може, смаки змінилися.

Або...

Я різко піднялася та підійшла до картини.

Варто було перевірити шалену здогадку.

Посунула крісло, залізла на нього, щоб була можливість зняти картину зі стіни. А після насилу перевела подих, усвідомивши, як виявилася права.

Сейф. Ось, що ховалося за тим зображенням.

У нашому старому будинку теж було щось подібне.

Поставила картину на підлогу. Провела пальцями по кодовому замку. Від обурення закусила губу.

Код для сейфа в нашому домі пам'ятала досі. Назубок. Колись саме Давид змусив мене вивчити його на пам'ять. Так, щоб навіть посеред ночі могла раптом прокинутися й одразу назвати.

- Навіщо? - дивувалася тоді вимозі чоловіка. - Давид, я не користуюся сейфом. Немає сенсу мені ці цифри запам'ятовувати.

- Це важливо, Іро, - твердо вимовив він. - Ти маєш бути в курсі, де в мене зберігається все найважливіше.

Код до цього сейфа можна тільки спробувати вгадати.

І я почала з того, щоб ввести наш старий. Слабо вірилося, що відтоді Давид нічого не змінив. Але раптом?

Який же у мене був шок, коли почулося характерне клацання.

Дверцята від'їхали, а я відсмикнула руку, ніби обпеклася.

Пощастило.

Так, мені просто пощастило зараз.

І втрачати можливість я не збиралася. Потягнула дверцята, щоб відкрився повний огляд на вміст сейфа.

Усередині лежав планшет.

І я знову відчула гіркоту розчарування.

На такому пристрої теж має бути пароль.

Підхопила планшет, провела пальцями по екрану. І тут же від несподіванки присіла в крісло, на якому стояла.

На заставці моє фото. З малюками.

Як ножем по серцю. Зараз такий момент...

Тільки навіщо це фото Давиду? Він же викинув нас. А це фото навіть не одне з нових. Старе. З минулого життя, до нашого розлучення.

Гаразд, поки що не час про це розмірковувати.

Почала вивчати, що є на планшеті. Не просто так же Арсанов зберігає його в сейфі. Там має бути цінна інформація.

Тільки я нічого не виявила.

Крім галереї фото та відео.

Почала гортати й відчула, як запекло очі. Безліч наших фотографій. Мене і дітей. Різні роки, різні місця.

Давид стежив за нами весь цей час...

Але навіщо?!

Вигнав. А з поля зору не випускав.

Усе це не вкладалося в голові.

Так, був момент, коли ми зустрілися. Лише один раз - ось після цього мені й довелося тікати з країни. Допоміг Чернець.

Але тоді мені здавалося, Арсанов хоче відібрати моїх дітей, бо в ньому заграли одномоментні ревнощі, злоба. Він не захотів змиритися з фактом, що я почала життя заново. Більше не лила сльози за ним.

Тепер же все це ніяк не складалося.

У галереї планшета була величезна кількість матеріалу. За нами буквально стежили щодня. Люди Арсанова контролювали крок за кроком.

Від минулих років я дійшла до останніх днів.

Тут були знімки з готелю. Фото, де є і Михайло.

Але на викрадення нічого не вказувало.

Просто серце болісно стиснулося. Тепер вивчивши вміст планшета, я зовсім перестала розуміти Арсанова.

Піднялася і повернула планшет на місце. Але тут пальці натрапили на щось іще. Сейф лише здався мені порожнім, а насправді, все найголовніше ховалося під стінкою.

...

Що це за дивний предмет?

Якийсь футляр. Або невелика коробка. Поки що важко було розібрати, що саме я вхопила. Потягнула на себе. Насупилася, уважно вивчаючи знахідку.