Розділ 11

Михайло так і не з'явився. Настав вечір, а його все не було. Я вже починала хвилюватися.

Куди він зник? У світлі останніх подій Арсанову нічого не варто було влаштувати для Михайла чергове викрадення. Він же здатний на все, тільки б зіпсувати моє життя. Міг знову відвезти Мішу куди-небудь. Тут і Монах не допоможе.

Я вклала дітей спати. Викликала няню, бо не хотіла залишати малюків самих. Мені ж скоро на зустріч.

Де Варвар? Коли прийде за мною?

Телефон завібрував. На екрані з'явилося нове повідомлення.

Монах.                                              

Серце мимоволі стиснулося.

"Вибач, Іро. Доведеться перенести зустріч на завтра. Є справа, яку я маю сьогодні вирішити".

Кілька разів перечитала послання. І написала відповідь.

"Добре".                                              

Відклала телефон убік. Трохи забарилася і набрала Михайла. Але його мобільний виявився вимкненим.

Поки що не уявляла, як розповім Михайлові про все. Тільки подумати. Я досі "заміжня жінка". І чия дружина? Арсанова.

Поморщилася.                                              

- Усе гаразд? - на порозі кімнати з'явилася няня. - Мені почувся гучний звук. Ніби щось упало.

Я сама не помітила, як із роздратування відкинула мобільний на стіл.

Арсанов викликав у мене занадто багато емоцій. Абсолютно непотрібних емоцій. Гнів. Злість. Відчай.

- Усе добре, - пробурмотіла я.

- Коли ви плануєте піти?                                              

- Уже не планую.                                              

- Розумію, - кивнула вона. - Тоді мені пора.

- Ні. Чому? Можете затриматися. Повечеряйте разом зі мною.

У номер доставили повний візок їжі. Одній мені точно з такою кількістю страв не впоратися.

Утім, на тлі всього, що відбувається, мені взагалі їсти не хотілося. Але я себе змусила. Потрібні сили, щоб вирішувати проблеми, які постійно виникають.

Ми з нянею трохи поспілкувалися, а потім вона знову зібралася йти. Піднялася й опустилася назад у крісло, потерла перенісся.

- Голова запаморочилася, - пробурмотіла жінка.

- Відпочиньте трохи, - відповіла я.

І відчула, що в самій у голові наче затуманилося. Мимоволі почала розтирати скроні.

- Мене після їжі завжди в сон хилить, - зауважила няня.

Дивно.                                              

А мене - ніколи.                                              

Але зараз відбувалося щось незвичайне. Очі буквально злипалися. Мабуть, ефект від стресу.

Трохи відпочину і...                                              

Додумати думку не встигла. Відключилася. Пірнула в темряву, навіть не намагалася вибратися на поверхню. Воля немов розчинилася в цей момент.

- Іро! Іро, ти чуєш?                                              

Голос Михайла лунав звідкись здалеку.

- Міш, ще кілька хвилин, - сонно прошепотіла я.

Постаралася перевернутися на інший бік, щоб він більше не тряс мене за плече, але нічого не виходило.

Незручно якось. Жорсткувато.

Хоча не важливо.                                              

- Іро! Прокинься! Іро!                                              

- Тихіше, Міша. Прошу, тихіше...

- Де діти?                                              

Запитання різануло.

- Діти? - мимоволі перепитала.

- Іро, у дитячій порожньо. Що сталося? Куди ти відправила малюків?

Ці фрази справили ефект крижаного душу.

Я підскочила. Розплющила очі.

- Діти, - пробурмотіла і кинулася в кімнату малюків.

Порожньо. На ліжечках нікого.

- Міша, - вимовила з жахом.

Обернулася.                                              

Няня дрімала на дивані.

Промені сонця заливали кімнату.

- Ір, я весь номер обійшов. Усе оглянув.

Поки Міша говорив це, я сама кинулася вивчати кожен куточок. Серце шалено калатало.

Діти. Де мої діти?!                                              

Міркувати було важко. Мені явно щось підмішали. Снодійне? Або що гірше... Різниці немає. Головне - діти зникли. Їх викрали.

Арсанов! Ну звісно, це він. Більше нікому.

- Потрібно викликати поліцію, - заявив Михайло.

- Так, - кивнула. - Викликай.

Кинулася до виходу.                                              

- Ір, ти куди?                                              

- Розібратися...                                              

Він наздогнав мене в коридорі.

- Ір, почекай, у мене ж заяву не приймуть. Ми ще не одружені офіційно, тому й діти...

- Міш, мені потрібно до Арсанова.

- Серйозно? Ти зараз до колишнього зібралася? - насупився він.

- А ти думаєш, хто все це влаштував? Він! Більше нікому.

- Давай діяти розумно.

- Так і роблю.                                              

- Поліція...                                              

- Міш, як ти не розумієш? Арсанов викрав дітей. Ніяка поліція не допоможе. У нього стільки грошей і зв'язків, що він невразливий.

- Але це серйозне обвинувачення. Викрадення - не жарт. І не який-небудь розіграш.

- Арсанов зумів обставити все так, ніби ми досі одружені. Тож викрадення теж не складе труднощів. Для нього будь-яка гидота виглядає легко і просто.

- Почекай, - Михайло зайшов слідом за мною в ліфт. - Одружені?

- Так, не знаю, як саме він...

- Ти не розлучилася з ним? - похмуро поцікавився Міша.

- Розлучилася! Але він...

- Ір, як це? Ти ще заміжня за колишнім?

Слухати його не було сил. Я намагалася додзвонитися до Монаха, проте його мобільний виявився вимкненим.

От чорт!                                              

- Кому ти телефонуєш? Арсанову?

- Ні.